Минає літо.
Останні дні.
Попалило трави і квіти
нестримними
пристрастями вогняними.
Не попрощавшись,
росходимось ми.
Назавжди.
Не тільки у цьому світі
розминулися –
в усіх часах і світах.
Минає літо.
Остаточний крах.
Вітаю і розумію.
Умію.
І я так хочу.
Холонуть серпневі ночі.
Холоне попіл і прах.
Гряде самотність красива –
пора казок.
У снах
передсмертного дива
повільно
згасне й розтане
розпливчастий образок.
Високий
свавільний вітер
безпорадні тіні
за край однесе –
свобода духу
дорожча за все.
Роздивлялась довго
з захопленим інтересом
(живе й нове!) –
по нетривкій
не існуючій майже
поверхні
озерного плеса
павучок-водомірка
невагомо як
ковзає,
чи-то пливе.
Споглядала,
спостерігала,
й не зогляділася
(ото іще скруха…) –
непоспіхом закохалася:
чудеса!
яка ж у його
знервованих рухах
грація і краса.
В озері є глибини.
Життя підводне,
таємничий світ:
інший,
цікавий,
відмінний.
А ще
в озері
відбивається все
неосяжне небо.
Та павучку-водомірці
тих глибин і висот
і на гріш не треба.
Поготів.
Ковзає
граційними лапками
по витонченій
поверхні
бездонних світів
і видивляється
самозакохано
виключно
тільки в себе.
Сивий жах.
З безодні озерних небес
кольнула в серце
перша вечірня зірка –
пора нам, павучику,
кому по домах,
а кому по нірках…
Підводжуся,
здіймаю руку
навіки прощальним жестом,
на тлі справжнього неба
на мить
відбиваюсь у дзеркалі
мілкого
прибережного плеса:
-- Не вмри, павуче,
як давньогрецький Наргіс,
від палкого кохання до себе!
Ковзай далі поверхнею,
чи пливи…
Не знаю, чомусь після прочитаного мені згадалося моє давнє...
Ми в цім житті спиваєм стільки зрад, У нас, крім крил, нічого за плечима, Зневіра в себе - річ є безпричинна, Бо на душі лишає знак тавра. Життя ламає щогли і корму, Зворотній відлік вкотре починаєм, Жалі минулі листям опадають, Крім нас, кому потрібні ще, кому?... Чекай мене, прийду у твої у сни Теплом весни, чого б мені не стало! Нас мало, Друг, нас дуже-дуже мало Безумно-осяйних... Мандруємо крізь терня і туман На цих дорогах, сповнених облуди, Невисловлене слово тисне груди, Лиш янгол ніжно крильми обійма Бентежну душу, в сотий раз розп'яту, Котру не налякає навіть смерть... У світ бездушшя вічну круговерть Душа моя не мусить повертати!
Не той самотній, хто один в пустелі Чи по морях без весел сам пливе, Хто мусить говорити тільки в стелю Чи з вуст печать мовчання не зірве. А той, хто серця голосу не чує, У кого мов душа глухо-німа, Чиє нутро пекельний сум лінчує І радості ні з чого вже нема, Хто назавжди утратив віру в диво, Якому звуків Всесвіту не чуть, Якого обминають щастя зливи, А замість мрій - суцільна каламуть... Самі собі стаємо часто катом, Любові забуваючи слова. Не варто є самотності плекати В душі, яка хоч трішки ще жива!
Валю, вражена твоїм умінням бачити цей світ...щасливий повучок-водомірка, ти його збільшила читачеві до розмірів людського розуміння. А оці осмислення, оці паралелі... Які неперевершені образи, особливо та зірка, що кольнула....ну клас просто!!!люблю твою творчість!!!!!!!!
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")