У вологих сутінках чути слова, схожі на амфібії, аморфні і безособові, важкі і пухкі, ніби вата. Отакі ватяні кульки набиваються у вуха, у рота, поступово затискають у цупкі м’які тенета так, що неможливо і мовити, неможливо продертися крізь їхню ніжну нав’язливу присутність. Вже нема як говорити, слухати, дихати. Геть усе єство запорошене ватяною грудою. Аж давить. Давить-давить. Захлинається повітря у грудях. Його раптово не вистачає. Тому чорніє ув очах. І летять блакитні метелики, немов би на світло нічного ліхтаря. Запорошена голова аж до запаморочення. А що то? Лише слова-слова… Зайві-зайві, ніби не краща за них тиша… Особливо за такі слова...

Холодний дощ б’є у ромашкові долоні, заглядає у сині зіниці диких дрібненьких квіточок: ви ще не впали? І вони відповідають завзято: ще не впали під твоїм холодним струмом. Не впали. Вони дивляться на світ зволоженими очима. Не шукають сонця. Їм краще так: такого вологого і прохолодного, вони його чекали натомість жовтим, аж гарячо-коричневим спекотним дням. Він зриває їх ніжні пелюстки, торкає недбалим нестримним рухом їх голівки: нате вам. Вони позіхають під його дотиками. Ні, вони не говорять "ні", позіхають журно. Через непорозуміння. Мабуть, через непорозуміння. І дивляться в траву, знайому і байдужу до них. І вона йому вдячна. А він, мінливий і бездумний, вже десь по інших стежках, серед інших квітів.

Символ погляду і руху. Символ самотності – поодинока постать серед жовтого листя. І сипле осінь наступні трагедії. На столик міської кав’ярні падають зшитки її почуттів, просякнуті сумом і горем: жовті і червоні, як наостанок пережиті. Серце...