ТОЙ, ХТО…
У вологих сутінках чути слова,
схожі на амфібії, аморфні і безособові, важкі і пухкі, ніби вата. Отакі ватяні
кульки набиваються у вуха, у рота, поступово затискають у цупкі м’які тенета
так, що неможливо і мовити, неможливо продертися крізь їхню ніжну нав’язливу
присутність. Вже нема як говорити, слухати, дихати. Геть усе єство запорошене
ватяною грудою. Аж давить. Давить-давить. Захлинається повітря у грудях. Його
раптово не вистачає. Тому чорніє ув очах. І летять блакитні метелики, немов би
на світло нічного ліхтаря. Запорошена голова аж до запаморочення. А що то? Лише
слова-слова… Зайві-зайві, ніби не краща за них тиша… Особливо за такі слова.
Вона починає галюціонувати під цей принадний голос. Давно не розбираючи змісту,
Вона вже й не хоче його. Дідько з ним! Зміст – змістом, якщо Той, Хто говорить
ще тримає логічного ланцюга. Най тримає! Ніби собака, він щось хоче, але
сказати, а більше того – бути зрозумілим – йому несила. Вона вже нічого не чує.
Ховається у светр. Раптом згадує, що на вулиці зовсім холодно, і жодні слова,
навіть такі пухкі і ватяні, як оці, не здатні зігріти. Вона раптом починає
ненавидіти Того, Хто говорить. Вона раптом збайдужіла до ватяних порухів
повітря. Холодно! Адже так холодно! А Вона, маленька і ледь одягнена, мусить
тонути у ватяній безвісті серед чорного двору наодинці із Тим, Хто говорить, і
боятися перервати його ватяну – чи вже скловатяну (?) промову. То ні! Нехай там
що! Най ображається! Вона раптово відривається від ватяного кодла, що вже сягає
розміру дитячого майданчика (стільки наговорено зайвого!), і йде, йде… Як добре
ходити – відчуває із радістю. А той, Той, Хто говорить розгублено дивиться їй у
слід. Він раптом щось починає розуміти. Замовкає. Вона повільно підіймається
сходинками на свій поверх. Обережно (чомусь надзвичайно обережно), напевно, щоб
не помітив (хоча, це вже не має аж ніякого значення), позирає крізь віконце у
двір. Той, Хто говорив, перетворений на Того, Хто мовчить, продовжував мовчати
і стояти на тому самому місці. Ватяні кульки трохи розпорошилися по майданчику,
літають, легкі і невагомі, підхоплені холодним вітром. Раптом з’являється жаль
до Того, Хто стоїть у дворі серед цих невагомо-легких ватяних кульок. Хочеться
повернутися, торкнути його за плече так легко, як можуть торкнути ті кульки,
які щохвилини тануть, тануть, немов хмарки літньої днини… сказати щось тепле,
не ватяне, сонячне, яскраве. Вона вже шукає тих слів: коротких і зрозумілих,
коротких і великих водночас. Однак, раптом щось змінюється у виразі обличчя
Того, Хто вже довгий час стоїть мовчки, і він вже не викликає почуття жалю.
Вона здогадується, що її побачили. Робиться соромно. Чому б не піти без
сентиментів? І сходами-сходами-сходами,… залишаючи позаду Того, Хто вже ніколи
не буде поруч неї.
Другие материалы по теме
|
у Вас 
0
