Роксоланко, після Твого вірша я забуваю усі слова, які знала до сих пір... хочеться просто поніжитися у Твоєму теплому промінні... З якої Зорі Ти до нас прилетіла, скажи?
Лебідонько люба, гойдайся на хвилях озерних, Хай лагідно пестять, несуть тебе в далеч незриму, Де грози минуться, де Доля у щастя поверне, Де сяйво від серця навік закарбуєш у риму!
Так світло в цьому вірші, сліди казкових мавок У кожному міжрядді, аж радісно душі. Поетки сонця - ІНШІ, бо поміж їх забавок Найголовніше місце для рими і віршІв...
Після прочитання в моїй кімнаті лишився легко-відчутний запах полину, а на тілі - слід від дотику зшершавілих долонь лопуха... Ось що значить СИЛА СЛОВА!
В мене куди не поглянь - на усіх скрижалях закарбована Любов... Дякую, Сестричко за все! До речі, щойно повернулась з парку Знесіння, ми там нині проводили творчий вечір на відкритій сцені під небом, читали вірші, співали, потім керівництво парку запросило нас на куліш, щойно повернулась, так приємно під зорями, босяком на траві, читати у небо вірші...краса...
Вікторіє, перед такою ПОЕЗІЄЮ я лише схиляю голову, твоя "карма" неперевершена!
У мене з давніх є один вірш про карму, вона лишень осіння...
Інкрустована в повітря і просякнута бажанням, Карма осені бездонна проростає в зорепад. Заколисана у вітрі, в потаємних пориваннях Нас тримає у полоні, в лоні зваби і принад. Карма осені наситить за піснями спраглу душу, Що лунають в піднебессі в хорах янголів ясних, І просіє біль крізь сито вічних істин невмирущих І стежками одкровення з нами вирушить у сни. Карма осені крізь вени протікає всюдисущо Духом Всесвіту інерцій, серце зваблюючи вдаль. Хай облуди всі прожене і напоїть спраглу душу, Хай загоїть стигми серця і розвіє всю печаль!