Мені лиш шкода, що вона тепер тяжко страждає, всім навколо говорить, як вона мене любить і як їй тепер погано, а мені боїться вже щось навіть говорити... мабуть, пробачу, хай живе...але зарізала мене без ножа "г....а малолітня"...
В мене пару днів було також відчуття спустошення... втратила ( не фізично) дуже дорогу мені людину, яку вважала рідною... нині віднайшла іншу... життя триває!
Ти не один - бо десь далеко я є, Поглянь у небо - місячок сіяє, Ми разом в його ніжимось промінні, Душа не одинока і не тлінна... І нас таких багато у цім світі, Що прагнуть світ любов'ю воскресити...
Де ж малинку ту шукати? - в нас зима вдягнула шати, Бджілки мед у вулик звезли, навіть крилонька підмерзли. Ну хіба, якби хтось крила обігрів мені, як треба, То б у них з*явилась сила долетіти і до неба! ...:p
А під вербами вже зимно, задубіють навіть рими, Як під вербами кохатись? буде спинка підмерзати, Ну хіба що постелити щось тепленьке і пухкеньке. Шкода, звісно, що не літо. Що ж, збираюсь помаленьку...
Після прочитання хочеться так багато сказати, що краще помовчу під кожним твоїм словом... хоч в цю мить я зовсім не схожа на цю "льодосердну" зорю... Дякую, Роксолано, за те, що ти робиш!
Хай Твої вірші любов'ю пахнуть У барвах неба, весни і дива, Бринять зірками в краплинах зливи, Летять до висі чарівним птахом І проростають у щось правдиве, Що подолає колюче терня, Зігріє сонцем схололі мрії, Хай це правдиве всі гори зверне На твоїм шляху, помножить зерна, Що вродять щастя тобі, Софіє!