* * *

Чорною розлукою писатиму  по сірому,

Білими надіями розвію пелену,

Витру морок з пам’яті, бо в Вищі Сили вірю я ,

Що єднають виміри у зоряну весну.

Сяйвом Сонця вічного, що світиться над горами,

Вималюю пензликом у зошиті «люблю»,

Попрошу у Господа, щоб навіть болем змореній,

Більш не посилав мені неспокою й жалю.