| Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком  Вересневий етюд Відлуння усмішки
і передзвін проміння,
зеленолиста
течія дерев,
бруківки устілки,
дороги павутиння,
а коло ратуші –
закаменілий лев. Старіє осінь.
Пише нам послання.
Прозорі очі
дивляться наскрізь.
І стеляться
рядки оповідання –
терпкі і жовті,
й золоті – до сліз. День-листопад Я під наркозом осені
не відчуваю болю.
Я із землі – випростуюсь.
Стаю собою. Тихо,
сумно,
незатишно.
Як у наближенні раю.
У піднебесному затінку
настрій собі вибираю. Ще медовіють буки,
пристрасно дуб багряніє.
В кольорі вигасли звуки.
Вулиця в осені мліє... Сумно.
Спокійно. Тихо.
Просто –
день-листопад.
Трішечки
менше сміху.
Й дорога.
Вперед.
Чи назад? Вияснення стосунків Пінг-понги слів.
Єдиноборство мук.
У склянках бурі.
Сумніви кошлаті. І забуваємо
про ласку тихих рук.
І забуваємо,
що вміємо – кохати! Вірую А ця осінь
так безнадійно,
так відчайдушно прекрасна –
як остання
молитва “Вірую”
в устах помираючого... Драматургія осені Драматургія осені – щемлива.
Романи пише золотим пером.
І п’єси ставить – про вітри звабливі.
Один – лукавим був... І джиґуном! Нахабно шарпав ніжну одежину
з тонких плечей тендітної верби.
По клаптику. Щомиті. Щохвилини.
Усю красу – пошматував, згубив... Фінал трагічний. Розорив у світі
багатство осені – промчав, немов орда.
Та на вербі – вже брунечки тендітні
втішають світ, що осінь – не біда. Велична пісня вічної любові
усе ж звучить з її пошерхлих уст!
Як вітер – чоловік. Не вір ні слову!
Життя продовжиться.
Із жінкою.
Отут! Дон Гуан Був дон Гуан!
Нарешті він відкрив
єство своє,
і прагнення,
і мислі!
Немов вітрильник –
крізь жіноцтво плив:
втішався,
покидав,
як вітер – свиснув,
зривав цілунки
їх солодких губ –
але марніли квіти сподівання...
Ох, дон Гуан!
Ти – не пізнав їх суть!
О, почекай!
Ще
буде
донна
Анна! Надвечірні будинки Надвечірніх будинків таємничої суті
я ніяк, я ніяк не збагну:
то ж душа в них відсутня, і серце відсутнє?
Звідки ж мають оцю таїну? Бачать вікна прозорі те, що криється в душах,
заглядають у небо і світ.
Заглядають у сонце і у ніч цю темнющу,
заглядають у тисячі літ. Ніч тихенько на плечі опускає їм морок
і розказує дивні казки.
І в кімнатах-квартирах, коридорах, коморах
оживають таємні стежки. І виходять з будинків таємничі легенди –
сиві й втомлені, наче цей брук.
І бредуть поодинці.
І помалу, злегенька
наші долі
висотують з рук... Металевий вересень
(детективна фантасмагорія) А верба ще зелена.
Заіржавіли клени.
І каштани поїла іржа.
Небо – сіро-сталеве.
Купка хмар металевих.
Місяць – лезо тонкого ножа. Небо – сталеве.
Різьблені ґрати.
Затримано сонце.
На три доби.
Йому доведеться
свідчення дати.
Такий вже порядок –
що не роби. Свідки – сусіди.
Місяць. Єхидно
вищирив гострий
останній зуб:
- Нічого не бачив!
Бо темно, не видно.
Зірками займався –
відбились від рук. Про сонце? Про “это”?
Там хмари канкрєтно
щоденно просовують
в стіл хабарі! А ви, пани судді,
сліпими не будьте!
Воно ж собі Сонце –
і там, угорі
на нього нечасто
увагу звертають,
і кажуть, що чисте, святе! На сонці частенько
і плями бувають.
Ніхто їх звідтіль не змете! А Сонце – крізь дощ,
крізь веселки і роси
засмучене здійме лице:
- Навіщо підозри?
- Навіщо погрози?
- Я – Сонце!
- Я – СОНЦЕ!
І ВСЕ. Передгроззя Із пекла, певно, вискочив диявол
(нещільно двері зачинив Господь!),
й небесну баню риком потрясав він,
а блискавиці – гнав у хоровод, щоб непритомне небо пожирали!
І чорна паща кидала вогонь....
То злобу, що в серцях понаростала,
диявол, граючись, повипускав з долонь... Дива не сталося Дива не сталося.
Сумно. Начебто дощ чи злива
свято зіпсули. Плаче іржава
ринва скімлива.
Не сталося
дива. Порозходилися люди.
І не чекайте чуда.
Не буде. Втомлене небо Втомлене небо
впало
на землю зливою –
так, наче жінка,
зморена
працею
неможливою.
Не пам’ятаючи,
хто вона
і навіщо у цьому світі.
Спочине.
В землі на грудях.
І далі
могтиме
жити. Як подзвонити до Господа Бога?
Одна хвилина, каже нам реклама,
то десять – в тата, сорок сім – у мами.
Хвилини телефонної розмови –
то насолода – мало не казкова! І слухають покірно телефони
всі наші теревені, передзвони.
Хвилини різні – плітки і новини,
Болючі й щирі, й радісні хвилини. Коли ж заляже у душі тривога,
і повінь сліз затопить береги,
як подзвонити, ви скажіть, до Бога?
Почути голос втішний, дорогий? Почути, що тебе усе ж Він любить,
все буде добре, і ущухне біль.
Святу молитву промовляють губи,
благають: Отче наш і Боже мій! Нарада Сніг тихо падав на розпечені слова,
холодний вітер їм гасив емоції.
Боліла з словоборства голова.
Й ніхто не визнав – ані суті, ні пропорції. Очікування чуда Очікування чуда
завжди властиве людям.
Чого ж його чекати?
Самі – зробіть, зробіть!
Прийдіть у душу сонцем,
чи просто подарунки
на Миколая
під подушку
покладіть… Щастя А щастя – зовсім, зовсім не питання.
Воно впаде, як манна із небес.
Отут і нині – є кафе вокзальне.
І є буфетниця – можливо, маргінес? Але смішна і вперта випадковість
звільняє душу – тут. І саме тут.
У чому щастя? В музиці? У слові?
У тім, що твої очі розцвітуть! Нічний дощ А за вікном, а за вікном –
мій добрий друг уже прийшов –
жива вода свавільна!
Напоїть ніч живлющим сном.
Що він шепоче за вікном?
Що я – прекрасна й вільна! Наліт Горобці, як лавина,
як наліт спецзагонів:
швидко, чітко,
десантом стрімким
обнесли ягідки
і помчали...
В агонії
горобині
здригались
гілки... Зимове небо Скипає повінь скрижанілих хмар –
згромаджує тороси. Згасили осінь,
вихолонув жар. Прийшли
морози. Зимова земля Зими
самотні ікебани
дзвенять
у холод чорно-білий,
мов шрами,
де згоїлись рани,
боліли. Зимова просторінь Зимова просторінь – немов об’ємність дзвонів:
висока, сонячна, морозна – дин-нь і дин-нь.
У просторі отому неба повно.
І чітко визначаєшся у тому,
що любиш світ оцей. І все. Амінь. *** Що, мої буки? Усе невідомо?
Спить ще весна за далеким селом.
Нічка ще темна, нічка ще довга.
Небо – нахмарить червоне чоло –
вітер холодний його розшматує,
віхті здирає з білих одеж.
Темні стежини – люди торують
в синій вогонь від зимових пожеж. ***
От стою і погляну на небо –
там маленький блакитний клаптик.
Наче хтось перебіг через ребра
сивих хмар – і всміхнувся раптом -
поміж довгих пустель утоми,
понад снігом-днів-ліхтарів.
Як життя нам триває недовго.
Для любові – як мало днів. Передноворічний час Пісню доспівано. Каву допито.
Що тільки з мріями цими робити?
Де помістити цих білих метеликів?
В горах – зірки. І туманів настелено.
М’яко згасають і тихо спалахують
голки ялиночки – от уже диво!
Доноворічний час добігає.
Спогад щасливий. До сліз – а щасливий! Медова скрипка Медовий голос скрипки
повів мене у літо,
в густий і тихий вечір,
напоєний теплом.
Медово пахнуть зорі,
медово сяють квіти,
і надвечір’я скрипка
звучить, немов псалом. Королева казок Королева казок, літописниця мрій,
ворожбитка, красуня, царівна –
у танок підняла всенький світ золотий!
В небеса, як у дзеркало срібне задивляються пари вогняних танцюристів:
клени й буки – партнери палкі;
просять в танець вербу ще й акацію ніжну –
о, які граціозні, тонкі! А мереживо рухів! А костюми – розкішні!
(Караванська а чи Пустовіт?)
Хто придумав цю пісню, цю мелодію ніжну,
танець тихих розчулених віт? Ніжним вальсом – і небо
вересневе спливає –
дивна музика – тоне в очах,
вогнеквітом злітає, пломеніє-палає
на танцюючих
в осінь
гілках. Маестро! Музику! Маестро, музику –
нестримні кольори,
поривність руху,
запал енергійний! Маестро, музику! –
Злітають догори
летючі крила,
ніжні і лелійні. У згинах, переливах тих зап’ясть,
що музику зуміли увібрати,
летить нестримно пристрасть –
хто ж воздасть
хвалу тій музиці ?..
Маестро! Танцювати! Говерла Весняний ліс – спокусливий і ніжний!
І – чистота незаймана! Карпати!
Вінець творіння – ця краса розкішна!
Могуть оця – велить тобі – літати! *** Тут – можна просто дихати
синім високим небом.
Можна – просто порухати
хмарам кудлатим ребра. Зорі, кошлаті, як вівці,
плечі твої укриють
сяючим злото-намистом –
й здійсняться усі твої мрії! *** А там – чистіть така блакитна!
Напевно, там і Бога видно!
І там – літається душі,
яка так просить: ”Світла! Світла!”
А там – чистіть така блакитна!
Туди, о серце, поспіши! Втомлений вечір Примружені повіки ліхтарів.
І небосхил – так темно-синьо втомлений.
Бредуть у вечір стежечки слідів.
Згасає день, як свічечка надломлена. *** На перехресті вітру і весни
несамовитим розпачем снігів
дзвінка вода розхлюпувала сни,
і мрії – проростали навздогін. Синиця Невловно сріблясте чекання
серпанками ніжності мліє.
Довірлива тиша світання
бруньки розпускає – надіям! Розгойдує хмарам колиску –
і будить з солодкого сну.
Над світом блакитна завіска
усім сповіщає – весну! Львівські горобці Вітрило неба на шпилях Ельжбети,
і сонце бавиться вітринами і склом.
Як на футболі, горобці-бешкетники
запекло галасують. Напролом злітають вверх за гуркотом трамваїв,
Міцкевичу сідають на плечах,
і ратушу провідають. У гаю
Шевченковому – стишаться в гілках поміж привітної і тихої старині,
поміж хатинами, де навіть час завмер.
Тут – все колишнє. Там – усе, що нині.
А горобці – завжди. Тоді й тепер. Конгрес туманів В Карпатах – всесвітній
конгрес туманів.
Прибули – поважні
пани і пані:
імлисті,
білі,
сіро-пухнасті,
сповнені дива,
туманного щастя.
Дуже розважливі,
трохи ліниві.
Та – сповнені
казки,
сповнені –
дива.
Горобина
А горобина вже така рясна.
І небо так дочасно посивіло.
Бульби копають, тоне далина
в димах і смутку трав посоловілих.
На гілці - яблуко, а гарбузи – в городі.
Є всьому місце й час уже прийшов.
І небо тане від сумних мелодій,
І сяє осінь в золоті обнов. *** Мої осінні – тихі, тихі думи...
Така краса, така ясна печаль.
В повітрі тягне димом, наче сумом,
А хмари в зиму перевозять жаль.
Яка ж це радість – підсумок, здобуте.
Як на вершині – станеш і зориш,
Що пройдено, що втрачено, набуто,
і жодну мить уже не воскресиш.
А є лише оця ясна тривога,
і сиві та високі небеса,
землі молитва – до людей і Бога,
та величальна, радісна краса. Кармен-сюїта Дерева заплелись у макраме –
у колір спокою, контрастного із літом. Була Кармен в Проспера Меріме.
А пан Бізе їй написав сюїту. Летіла пристрасть, як вогненний пал –
серця в любові й ревнощах згоряли. Закінчився осінній карнавал.
Листки опали. Підводне світло Підводне світло любив Да Вінчі,
коли щезає тінь,
а сяє – тільки її обличчя
крізь час і тлін. Передноворічна електричка Так в електричці затишно – ялинки
уже везуть із турківських лісів.
І люди притомились – на спочинку
у них думки і перехльости слів.
Цей темний вечір їде із Явори
і крадькома у тишу заглядає.
Бо перед святом, що прийде вже скоро,
усі лиш дива і тепла чекають. Ковдра для душі В вагоні, в тихому куточку
знайдеться ковдра для душі.
Вмощу її, як в сповиточку.
Хай відпочине. Зворушив
мене цей затишок вагонний,
моторів басовитий спів,
коліс – постуки, передзвони,
і – жодних слів, і – жодних слів!
І за вікно пірнають очі
у надвечірній тихий світ.
Тікає з серця потороччя.
Душа спочине – так, як слід. Вдома Тільки затишок. І тепла ніжна втома.
Я закутаюсь і притулюсь до мами.
Я – удома, Господи, я – вдома!
Щезнуть всі проблеми за горами, Темна ніч нехай ковтне гризоти.
В цю оселю – сонечко лиш світить.
Я – у мами. Я – дитина, доти,
поки є моя мамуся в світі! Сонце, що сідає Сонце, що сідає,
золоте, як осінь.
Хмари золотаві
покладе в покоси.
Сонце, що сідає,
тепле й ніжне-ніжне,
і щемить на серці,
наче дим вітчизни. Прогноз Якби були такі,
неначе небо,
як свіжі квіти,
сповнені весни,
людські бажання,
посмішки – не треба
було б нам ні грошей, ані війни. На цвинтарі Г.Г. Вінки ще свіжі.
А в самотній постаті
є стільки горя.
І в очах – пітьма.
А у повітрі,
у холоднім просторі
німує крик:
“Його
нема!
Нема!” Операційна Розчахнуте небо
білим світлом.
Операційна Господа Бога.
Душу повинен
зцілити. Злих новин розірвані папери
відчинили в нещастя двері. Вітер туго бинтує сльози,
щоби не лились дощами
з хмари. І ви, тумани,
готуйте марлю! Крильми обережними
кардіолог-вітер
торкнеться
серця
обпеченого:
треба –
жити! Гіркота Я набираю в очі сльози
І затуляюся від світу.
Душа – немов липневі грози –
болить, на блискавки розбита. До горла повінь підступає
з глибин невтишних ридань
Чому? Чому все так буває?
І скільки буде ще питань? Поезія Моя поезія – як зорі в небесах.
Ти їх ніяк не визначиш на користь.
Ні світла, ні тепла із них нема.
Який в них толк? Вони ж у небі – зорі! А їх згаси,
дай чорноту одвічну...
Поезія
присутність неба
свідчить. Негарним небо не буває Негарним небо не буває –
воно завжди прекрасне!
Чи мліє в розкоші світання,
чи в надвечір’я гасне. Розсипало розкішні коси
у кучерях пастелі:
блакить – в рожеве перелила
прозорі акварелі. А задзвенить – високо й щиро –
від повноти і сили
у синій повені травневій,
у життєдайній зливі! Негарним не буває небо –
так пристрасно високе,
ясне і хмарне – дивовижне...
І таємничооке... Осиковий оркестр Високі нотки в берізки в гілочках
тремтять, дзвенять ковтками золота.
Взяла й осика до рук сопілочку,
а клен медового додав їй голосу - летять мелодії тонкими хвилями,
як павутинки, натхненно й болісно.
І партитурами весь світ осипаний –
оркестр осені з прозорим голосом. Репертуар на жовтень Звучить у парку букова алея,
як контрабас, густий, неначе мед,
вливається в м’яке контральто кленів,
й пливе під музику берізковий балет. Білі тюльпани Холод – у сяйві білих тюльпанів:
двоє – самотні у натовпі бурих.
Але над білими – світло не в’яне!!!
А понад бурими – мжичка похмура... Карусель узбіччя Карусель узбіччя:
пропливають пишно
клени і тополі,
і квітучі вишні.
Молода, замріяна,
тонконога юність
дівчина-берізка
ніжно усміхнулась.
А над тим зеленим,
затишним сувоєм
порядкують хмари
пишні та суворі. Портрет весни Портрет весни – стрімкий зелений вихор.
Портрет весни – цвітіння і життя.
Ще вчора їй мороз у спину дихав,
Та нині – любить, і живе, і квітне!
Вона – весна! До самозабуття! Дотики зелені Лоскоче руки шепіт ніжних трав.
Тремтять на шкірі дотики зелені.
Весна – народження! І хвилями октав
Звучать краси й кохання полонені! Силуети ніжності Силуети ніжності у небі,
лагідності дотики самітні –
вітер покохав зелені верби,
кликав їх у небо полетіти. Не могли. Лиш коси розплелися.
Вітер вербам малював портрети –
в надвечірній, лагідній блакиті
витончені, ніжні силуети. Горбата хмара Горбата хмара,
наче добрий пес,
коло каміна –
біля небокраю...
А жар заграви
вже стихає...
Щез.
Повільний вечір
тихо пригасає. Примовкли в тиші
передзвони трав.
Звучить лише молитва урочиста –
подяка світлодиву дня.
Й причастям – благодать росиста. Осінні мелодії 1.
Грає скрипка золотим промінням,
витинає чардаш і гопак.
Танець осені – палкий, гарячий, рвійний –
гей, усі зі мною – так, отак! І летять, як пристрасть, карнавали,
поцілунки, дотики жаркі...
Осінь – як востаннє танцювала
у жагучім вихорі палкім... 2.
Чому люблю вас, мокрі вечори?
Осінні, темні – ви мені як рідні.
Чи говори, а чи не говори –
ці очі ліхтарів такі привітні.
А тихий дощик зрозуміє все,
уважно вислухає, й пошепки розрадить.
Життя осіннє – підсумки і щем,
і біль душі, який дощі загладять Крила То коли ж у людини все ж з’являються крила?
Анатомія твердить – це із сфери фантазій.
Не буває ніколи. Що Ікар? Та ж розбився!
Це усе несерйозно. Мрії, крила – лиш фрази. Але що відбувається з організмом закоханим?
Він напоєний щастям,
ще нічим не сполоханим! І вдихає цілунки, сяйво ніжної вроди!
(очі, очі навпроти!)
От тоді – що за крила – всупереч всій природі Й анатомним наукам – у людей виростають?
А летять! Вище сонця! Вище неба – злітають! Букет Це неймовірно, що не говори, -
така французька вишуканість квітів,
а композиція, а форми, кольори!
І елегантність, і така палітра!
Дивлюсь, дивуюсь, тішусь крадькома...
Сміються неба волошкові очі.
І в тому винен ти – чи я сама? –
що цей букет про ніжність нам шепоче? Молоде вино 1.
Собою бути – зась!
Турботи? Зграя! – фас!
А як повіриш мріям хоч на мить –
болить, болить, ще гірше все болить...
І не карайтеся, не треба, не карайтеся.
І совісті терзанням – не давайтеся.
Сприймайте легше. І простіше. І живіть.
Ну, а душа? Колись переболить... 2.
А я, а я – твоє ласкаве літо,
У морі хвиля і весняна повінь цвіту.
Я – сни твої, і марення, й бажання.
Я – твоя люба, ти – моє кохання. 3.
О, благодатні мої зливи!
Я – знову я –
Я радісна й щаслива!
Я прозріваю від душевного туману –
Очистить злива –
Й сонце знову встане. 4.
Я видихаю ковтки повітря,
Я видихаю тебе ізвідти –
Із свого серця, із свого неба.
Не снись, не мрійся!
О ні! Не треба! 6.
Вдягнути непрозорі окуляри,
Вдягнути – і не бачити тебе.
Зігнати з неба чорні й білі хмари.
Хай сяє – щире, гарне, голубе. 7.
Якого сподівалася вина?
Те, молоде – взяло і зшумувало...
І голову стуманило, і горло поспікало.
Похміллям гіркне в нім твоя вина. Зелені свята Було там – літо.
І брат мій – вітер
узяв до танцю
зелені віти. І на плече
йому
вони хилились,
в єдинім русі
ніжно
шепотілись. Такі тендітні
у танці з вітром –
немов дівчата
в красі розквітлій. Різьба осінньої верби Тонка різьба осінньої верби,
і листя – виточене, гілля –срібнодзвінне.
Найнявся нині вітер в дримбарі,
пасе отари в небесах полинних. Хтось тихо ляду в небі прочинив –
напнув до річки струнами проміння.
І вітер срібні хвилі розносив.
Й верба тремтіла голосом осіннім. *** А білий кінь на обрії
Очима сяє добрими... *** Посідали крайнеба
сиві втомлені хмари,
розпустили кошлаті
повісма дощів.
А крутий і високий
в річки – берег лиш правий.
Злився з обрієм синім,
І від суму –зомлів. Душа нічного птаха місяць перетворився
в душу нічного птаха
зорі тремтіли
снився
березень
краплі
з даху темно і синьо
тихо й нестримно
сповнений
передчуттями в небі
нічному
місяць
розлився
передвесняний Прозора гіркота та гіркота твоя
така прозора
від неї ти
як струмені дощу
сплітаєш хмарам коси
понад зорі
збираєш трунки
в теплу
пригор-
щу висотуєш із себе веселкову
в півсвіту
душу
виростеш з ріки
піднімешся
засяєш
дужче
дужче
як справжній смак
високий
і гіркий Дякую за перегляд!
Другие материалы по теме
| 
у Вас 
1
