| Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком  ПЕРША ЗАПОВІДЬ ТРАВИ
Перша заповідь трави Усе давним-давно,
усе про все вже сказано.
І все життя у нас –
зав’язане,
пов’язане,
покручене між бід,
погнуте – бо обставини. А та трава одна –
угору,
вгору,
прямо йде! І лізе крізь асфальт.
І пнеться через стіни.
Бо сонце їй в очах.
Ясне – одне-єдине.
Хто я? Саламандра? Ящірка? Змія?
Мідної гори Хазяйка –
знаєш, та, зеленоока?
Літня злива? Річка-течія?
Море – таємниче і глибоке? Хто я – може крапелька роси
на губах серпневого світанку?
Чи сніжинка – просто мить краси?
Тільки мить – і вже її не стане. Як збагнути: може я трава,
що росте уперто крізь асфальти,
може я смерека вікова,
з неба грім – чи срібна нота альта? Хто я, Господи? Дозволь мені знайти
суть свою, призначення, коріння !
Я – Любов. А це – на всі світи
світле і нескорене стремління.
Передчуття Вінчають небо коси золоті,
і тепла млість уже з землі парує.
А квіти, як дівчата молоді, –
їм радість і краса лише пасує! Бруньки штурмують простори небес,
повітрям цим не дихати – співати!
І серце стрепенулося, живе,
щоби любити, мріяти, літати! ***
А слова, як той базарний натовп,
і безладні, і байдужі, і чужі.
Ми ж уміємо – уміємо мовчати.
А звучать нехай лише вірші! Тиха розмова
(майже казочка на сон) Приходить час для тихої розмови –
ласкавий вечір темними очима
запалить вікон сяйво світлячкове,
ще й сам у сутіні притомлено спочине. Стає так затишно, коли, бува, до нього
приходить дощ – на сповідь і пораду,
розкаже все травиночкам-небогам,
говорить тихо, дрібно і докладно. Й гойдає згідливо листками всяке зело,
притакує, сміється, гомонить.
Вечірній дощ, як ковдру,
тишу стелить –
для затишку душі.
Нехай поспить.
Щастя
1
Руки
дарують ласку,
ніжністю
хлюпають щедро.
І квіти душі розквітають...
І прагнуть
до сонця
уперто! 2
Слова німі –
не скажуть це і вірші,
яка буває в світі тиша...
Наповнена
збентеженим
мовчанням...
Крилатим спалахом
в очах !
Коханням!
Синя повінь Весняним цвітом вже сяють очі,
весняні квіти – у небесах.
І жити – хочеш, співати – хочеш,
літати вільно, немов у снах! І синя повінь так щедро й світло
весь світ заповнить, усіх людей.
Живи, всміхайся, розкрий всі вікна:
весна надворі! Весна іде! Місто Моєї Душі У Місті Моєї Душі падають тихі дощі,
є вулиця – Cвітлих Прозрінь.
І Віршів Нових.
І Вершин –
де сонце ніжно землю обіймає,
так по-дитячому довірливо купає
своє проміння у блакиті неба,
а вітер коси заплітає вербам... І так багато простору,
так глибоко там дихати,
і так літати – просто там,
так сонячно, так тихо там... Так затишно і радісно!
Коли ж я там буваю?
Коли стаю собою.
Як крила розправляю...
Розчавлена земля Весна
так буйно
квітами цвіла, від спеки мліла,
від зими втікала. А липень –
снігом,
градом бив поля! Земля розчавлено
лиш плакала
й мовчала. Немов
ображена дружина, побита
чоловіком любим, якого віддано
і трепетно чекала... Сварка Отак, неначе на льоту,
спіткнешся,
крильми зачепившися за дріт –
за голу правду,
за жорстоку простоту,
за грубість слів,
невідворотність бід. І – Боже,
поможи піднятись,
бо крила –
щоб літати,
а не щоб спотикатись!
Фрагменти емоцій Дощ (розпач) Дощ безпритульний, наче кошеня,
так плаче попід вікнами розпачливо,
покинуте, самотнє, всім чуже...
І сльози – у вікно –
не плач, не плач уже... Цинік Конкретний, сильний і болючий.
Він знає, що робити – кожну мить.
Він – наче скелі – темні і рішучі.
Але – жорстокий. І тому – болить. Оптимізм “Я вам бажаю оптимізму.
І віри в себе! “ –
дикторка сказала.
Підійму очі – просто в синє небо.
Літати. Бути вільною.
Почну.
Пора настала!
Розкіш (рефрен) Недозволена розкіш –
мати душу, як свято,
і поезії в ній
запалити свічу.
Недозволена розкіш –
на крилах піднятись,
завмирати від щастя –
“ Лечу я! Лечу-у у!..”
Пропажа Куди
поділися
фантазій кольори:
густі,
як небо уночі,
легкі,
як білі хмари,
яскраві,
як веселка угорі,
і щедрі –
як води мінливі чари?
Кроки Ще крок і крок,
ще мить і ще хвилина –
а вже пройшли,
пробігли,
їх нема. І ранок мріє,
і ясніє днина,
і гасить світло нам
нічна пітьма. Але людина – їй душа лиш сяє
вогнем любові, радості, страждань.
І на дорозі їй завжди світає
Надія,
Віра
і Любов свята!
Прохання до людей Поверніть мені
зоряне небо!
Поверніть мені
сяючу тишу
осіннього лісу!
Дайте ковток повітря
вільного вітру –
летіти
і дихати
сильніше і
глибше!
Й писати
Вірші! Музика дощів Буває , лине
музика душі –
співає скрипка
і звучить валторна.
І ще гучніша
музика дощів –
мелодія
прекрасна
й неповторна...
Неслухняні вірші А вірші мене доганяють в дорозі,
як діти – в калюжах підстрибують босі.
І просять притулку на білім папері –
і стукають в серця розчинені двері. У серці я вас приголублю й зігрію,
і думка засяє в окрилених мріях.!
А поки знайду де і чим записати,
втечуть мої вірші – не люблять чекати. І знов – доганяють мене у дорозі !..
З веселки – небеса! У теплій тишині, в смарагдовому літі
веселий літний дощ узявся шепотіти. Слова – таємний код,
і шемрання, й шептання,
і танець чистих нот,
цілунки і зітхання. Навчи, мій чарівниченьку,
як сяяти у хмарах,
злітати аж до сонця –
як білопінна пара,
і з вітром гомоніти,
і блискавки метати,
веселкою ясніти –
від зливи-благо-дати... Скажіть, яка в душі краса,
коли з веселки – небеса!
Поїздка в осінь Я знову їду в осінь – здрастуй, мила!
Притихла нині ти, неговірка.
На золото – всю зелень підмінила,
а небо – в перламутрових вінках. Я – знову дихаю,
живу і п’ю очима
твоє натхнення.
Всотую собою
твій лик святий,
оці світанки сиві
і сяйво золоте
над головою.
Навпіл Смак осені – терпкий і гіркуватий.
У перламутрі посивілих крил,
старі й премудрі (що дано їм знати?) –
високі хмари діляться навпіл. Вони вже сплакали
свої нестримні сльози,
вони ще влітку
вибилися з сил,
на волю випустили
блискавки і грози.
...Високі хмари –
діляться навпіл:
вода додолу –
все, що відболіло,
а решта –
в небо,
як душа на крилах!
Пояснювальна записка Чому багато віршів є сумних?
Чи, може, у житті я нещаслива?
Чи, може, щось болить, болить мені,
що все пишу про осінь, сум і зливи? Таки болить – небесна висота
і прагнення – любити і літати!
Болить – сердець одвічна мерзлота,
і кожна мить, що злобою розп’ята!
Танок Танок
злітаючих
листків. Міраж
зникаючих
ілюзій. Найвище –
тиша.
Бо без слів
стискає
серце
в тузі.
Коні Як це гарно – коні на узліссі,
на припоні кароокої краси.
Ще трава зелена. Але листя
вже медове. Мідне. Потруси – і здається – то вже не дерева –
табуни шалені тупотять.
Золоті, гніді, а ще багряні –
кавалерія – уся осіння рать. Дасть команду вітер – і злетіли –
неймовірно гарні, гомінкі!
Й дивно їм одне –
Оці ось коні –
на траві.
І в них
нема
листків...
Чому Ван Гог не написав цю осінь ? Чому Ван Гог не написав цю осінь ?
Цей жовтий колір – в нім усеньке літо,
напоєне таким щедротним жаром,
що цілу душу може спопелити!!! Цей жовтий колір – спалахи просторі,
безмежність втіленої, здійсненої мрії!
Чому Ван Гог не написав цю осінь ?
Цей жовтий колір!!!
Певно, він не вміє... Мені так жаль. Я потривожу душу
давним-давно померлого Ван Гога.
Нехай у сні моєму він напише
цей жовтий колір –
Осені
і Бога...
Після розлуки Як білі птиці – вверх злітають руки!
Зіниці сяють: “Донечко! Це ти!”
З матусею я знов після розлуки –
щаслива мить! Будь з нами! Не лети! Бо знову – відстаней застуджені замети,
доріг далеких кілометри довгі.
“То що, матусю, Вам тепер привезти?”
“Побережи себе, дитино, доню!” У Вас є внуки, Ви уже бабуся,
а я усе дитиною малою
на грудях завмираю у матусі –
моєї дорогої і святої!
Соняхи А соняхи – таке гойдливе поле:
і сонячне,
й балакає,
й говорить... Немов жіноцтво, прибране святково,
про врожаї
й зятів –
провадить мову.
Зливи Посоловіло літо від дощів,
і липень у пшениці – як п’яниця
упав – і хліб достиглий столочив,
і сонно зіпає змутнілими зіницями. Від зливи – майже очманіла річка,
як жінка в розпачі, знетямлена у горі,
розбила береги, втопила відчай,
клекоче грізною і чорною водою.
..............
Так
люди
небо
розгнівили... Й на голови
їм впали –
зливи!!!
Невідповідність Можна сконати , якщо перейматись
невідповідністю наших життів.
Можна і сплакатись, наніц зридатися –
ти ж мене знову не зрозумів! Але трава – вона не переймається,
а проростає, й в небо пробивається!
І зеленіє радістю новою!
Не буду плакати!
Я проросту – травою!
Мереживо днів Мереживо днів – загаптоване сонцем.
Плетіння ночей – із орнаментом зір.
То ниточка долі – звивається тонко:
то дощик вплітає, то сонячний вир! 23:47 23:47. Дуже пізня година.
Ти не спиш і не спиш.
Ще й шукаєш папір.
Ну, чого тобі так
неспокійно, дитино?
Чим стривожений слух твій?
Чим здивований зір? Там гуде, наче поїзд,
літня злива могутня!
Шаленіє в обіймах
темноти і вітрів!
За вікном – дощ-гульвіса...
Краплі – темно-безлюдні...
23:47. Шухлядки Кожен день – як шухлядка,
кожен день – як кишенька.
Там – всі справи в порядку,
там – гризоти є жменька.
Трішки радості й неба.
І роботи – багато.
І так рідко – є крила.
І так рідко – є свято... ***
Дозвольте спитати,
скажіть, будь ласка,
де взяти людині
тепло і ласку?
Купити за гроші?
Позичити? Вкрасти? – Плекати – як квітку !
Повірте – воздасться !..
Досконалик Такий ти є! Ти – дурник-досконалик!
Тобі потрібно, все щоб співпадало?
Усі розходи – пишеш під копірку.
Не розрахуєш все:
падіння зірки,
політ лелеки над липневим полем,
грозу й веселку – і мінливість долі... Рахуй хвилини радості п’янкої –
і світ – удосконалиться тобою!
Втома Трішечки – в сторону,
трохи – набік.
Важко стояти завжди попереду.
Очі – утомлені, голос – притих,
хвилями землю колише нетвердо. Трішечки – тиші,
трохи – душі.
Важко дзвеніти струні безперервно.
Може, врятують і вас ці віршí?
Слово світає, коли серцю – темно.
Сивий дід Цей сивий дід.
Красивий дід.
А був –
високий хлопець гарний.
Тепер –
ячить попід парканом.
Випрошує на хліб. Але – та що нам всім до нього?
Га?
Співчуття і допомога?
Ми впевнені –
нужда нас не застане.
Колись так думав – сивий дід,
отой, що нині – під парканом.
Ангелу Розпруж мої плечі,
розмруж мої очі,
мій ангеле добрий, –
змінитися хочу! Візьми у долоньки
дрібненькі сльозинки.
Віддай їх у небі
біленьким хмаринкам. Промінчиків світлих
візьми мені жменьку...
Й блакитного неба –
в нагрудну кишеньку... Мій ангеле добрий,
мій ангел ласкавий, –
за душу молися
в небесній оправі...
Буде Весни чекають люди,
а все мрію – осінь.
Всі кажуть – радість буде.
І я говорю – сум. Усе на світі буде –
усе, чого попросимо.
Усе. І радість серця.
І тихий смуток дум.
Осіннє 1
Так жаль за літечком –
бо сонечка нема.
Ще тільки серпень –
а дощі розкисли.
І кожен день нас
холодом пройма,
осіннім настроєм,
осіннім змістом. 2
Сонцепоклонці
вклоняються сонцю,
правлять жертовну месу –
жертвують золото,
сонце любові
осінній красі
воскреслій...
Осінній красі
небесній... 3
Диво! Красуне!
Ти – моя усмішка,
Ти – моя радість і злагода з світом.
Не облітай, не згасай, ну, побудь іще!
Не поспішай ще у вирій летіти... 4
Ти любиш, осене, мене.
Тепло твоє – як руки в мами –
таке ж бо ніжне і ясне,
таке ж бо мудре і ласкаве. 5
Осінь – наче перший поцілунок –
несміливий, трепетний, п’янкий...
Осінь – наче долі подарунок,
світлий , несподіваний, тремкий...
Акварель Подивіться –
вікно “запотіло” –
і сталося – диво!
Краєвид за вікном –
дороге полотно,
аквареллю залите уміло.
З електрички Приїхала. Така сумна-сумна.
– Що сталось, донечко?
– Нічого, мам. Весна...
Упертою зеленою травою
посеред лютого
(але ж яке тепло!) –
дурненьке серце рвалося на волю,
хоч трошки – сонця!
І морозом попеклось. А вірші –
ясновидні! –
знають,
що буде далі.
Й до землі вертають.
Орда Думки, думки – насядуть, як орда,
столочать розум – і обпалять спокій.
Горить вогонь запалених страждань –
до білого розжарить біль глибокий... А ти не плач – шукай своє, борись.
Сльозам довіришся,
коли вже біль поблідне.
Тримайся.
Будь Людиною.
І Богу помолись.
Душа воскресне – і життя розквітне!
До поезії Навіщо я тобі потрібна?
Чого мене весь час тривожиш,
живеш в душі – як сонце в вікнах,
і голову мою сторожиш? Чому ти спати не даєш,
а все являєшся – узором,
чи дивним сном-кольорохором,
і стелиш Всесвіти без меж? Все глибиш, глибиш в серці сум,
вітри здіймаєш грозовії!
Обсіли душу хмари дум,
і дощ уже тремтить на віях...
Крихти Я собі не дозволю любити –
ні тебе, ні тебе, ні тебе.
Поділюсь, подрібнюсь – на крихти.
Щастя – небо іще голубе. А поділені на міліграми
на усіх розділю почуття...
І здригнуся, почувши від мами:
“Щó, дитино, болить?”
Каяттям я колись відмолю гріхи.
Мліють руки плакучим вербам.
І у небо пливуть птахи.
А подрібнені крихти – вмерли... ... А розділіть на крихти сонце –
то тільки пил. Отруйний стронцій.
Дитинство Приходять у гості
до мене з дитинства казки,
пісні про дельфінів,
про ліс і про теплий дощ,
летить попід хмарами олень –
(бо мрії дзвінкі!!!),
а ми босоногі
для дощику варимо борщ. Крадемо порічки і ябка
в чужому саду,
збираєм хрущів
і купаємось в теплій ріці.
Й не треба ще віршів,
бо світ нам дарує красу!
А вся його ласка –
у маминій теплій руці.
Хмаротерапія В електричці три години – хмаротерапія.
Не для кожної людини –
тим лиш, хто зуміє
подивитися на небо,
як на синє море,
в ньому радості напитись –
і забути горе. В нього вчитися високим
і красивим бути,
душу тихо воскресити –
і себе збагнути.
Пора Моїй доні –23.11.2004
Дівчинка сіроока – незнайома.
Неформальний лідер. І поет.
І картатий шарф – як у гнома.
Й над чолом –
кошлатики
дред. І несе в наплічнику
стиглі фарби
і рулони сонця
жовтогарячого!
Черевики
із глибокими карбами.
Стрічка вибору –
геть не дитячого! Так уважно дивиться. Як сумління.
І готує місту велику повінь.
Дзвін над містом.
Бо це покоління
вибирає –
бути
надіям сповненим!!!
Високе небо А небо – високе.
Воно собі небо та й небо.
Високе і чисте.
Стоїть і нікуди не йде. І ластівки бистрі,
і хмари, і білі лелеки
літають у ньому.
А небо завжди голубе. Величне й високе,
що вже аж душа завмирає!
І думка летить –
а немає йому кінця... А небо над світом
то сонцем, то місяцем сяє –
як мрія найвища,
як втілений задум Творця!
Заспокоєння Відходить душа
від нервового стресу,
від сварок,
стосунків і пліток –
відходить –
від втоми,
комп’ютера,
диму й прогресу. У небо задивлена –
серце підводить. А небо – воно си-ньо-ви-дне...
А хмари – то цілі міста.
І там куполи – як молитва.
І сонячний сяє вівтар.
Пісня про біль Моїй подрузі
“нечеловеческая сила
земное сбросила с земли.” 1
Від болю – хіба що нарешті розтанути.
Від розпачу – тільки молитися зорям.
Від пустки – не бути,
не думати,
канути
в безодню небес
разом з вітром прозорим. Мечем блискавиці обвуглене серце.
На сірому попелі дим потанцює.
Хлюпніть же водиці, хоча би відерце.
Врятуйте, бо я у біді заночую.
2
П’ю гіркоту я спраглими вустами –
і від терпкого трунку захлинаюсь.
А гірч лікує – і каміння тане.
І, як в обнову, я печаллю зодягаюсь. Солодка мить – засліпить, наче сонце:
дивись мигцем, бо ув очах згорить.
І болем очі повні, аж по вінця.
І темрява. Коли б уже прозріть... Лиш біль гартує порухи чутливі.
Поплач. Поплач. Бо зараз це важливо! 3
Не страждай.
Не боли. Біль відбувся. А з Голгофи –
до неба ближче... А Голгофа твоєї любові –
варта віри й Христової крові. 4
А сили – навіть усміхнутися – нема.
Бо вже сама.
Бо вже сама.
Сама. 5
Це – правда. Люди стали убивати
Любов. Її топтали у прокльонах,
і брудом постарались закидáти.
Вона ж все сяяла – ясна і безборонна. Тоді руками, впевнено й безжально,
(Руками, що складались до молитви!),
без сумніву, спокійно – чорним жалом
струїли. Вистачить.
Нехай уже не квітне. І занімів, затихнув і поблід
веселий і щасливий білий світ.
Бо квітку зламано – і пісні не лунати.
Й оті – полегшено пішли собі до хати.
6
Усе мине. Це так мудрець сказав.
І після бурі небо заясниться.
Піднімешся. Закінчиться гроза.
А що було – лиш іноді присниться. 7
Знайду для пісні свіжий подих слів,
щоб сяяли, як сонце світанкове.
Щоб в небеса підноситься їх спів,
щоб розквітала голубінь шовкова! Проллю на землю променем ясним –
їх біль цілющий, радість і страждання.
Й скажу – люби! Усе-таки – люби!
Люби цей світ. І бережи кохання.
Божевілля літа Божевілля літа –
круговерті сонця –
люди – захмелілі,
очі – в ополонці –
вир бездонний неба –
а душа – купалась
у ріці предивній
саме на Купала... Каруселі - зáмки,
гірки – хитавиці.
день – як код-морзянка,
так тривожно спиться.
Гублюся в ефірі
радості і дива.
В річці на Купала
я була – щаслива. Купання на Купала Ми, як язичеські боги,
купались в річці на Купала.
І розійшлися береги,
й гроза нас сріблом посипала. І танцювали на воді
перлинки радості і дива.
Ми, як язичеські боги,
були щасливі!
Серпень
1
На схилах літа серпень проступив
і котить яблука з медовим ароматом.
А хмари втратили
блакитність ніжних крил –
і вітерець засумував крилатий. 2
Шкарубка долоня землі,
і пошерхла від сонця стерня,
і зелені жуки-ковалі,
і осіння щедрота дня. 3
Як я мрію – прогулянка в лісі,
тихий шелест, розмірений крок.
У пошерхлому сивому листі
губим залишки всіх думок.
І вдихаємо дзвін осінній,
і, як листя, спадаєм додолу,
і п’ємо небеса оці сині,
й розчиняємось у видноколах. До Львова розмова Мій дивний, рідний,
древній і новітній,
шляхетний, ґонористий –
та добрий і привітний. Яке це диво неповторне –
Львів!
Тут все :
убогість,
велич
і руїна,
І сяючі вітрини
новітніх ґендлярів...
З тобою,
Львове,
вірю в небо синє
і тану в золоті
осінніх тихих днів. Осінній струм Ця підтягнута стрункість
і ця строга поважність!
Тут немає півправди,
а тим більше – брехні!
На вітрах срібнострунних
лунає адажіо.
Й наче совість –
пронизливі дні!
Звуки Є звуки – важкі,
як туман непроглядний, –
і мозок засліплять, і згасять думки.
І тільки мелодії –
(тільки – Вівальді!)
відкриють, що світ –
мов метелик тремкий! Що є лише мить –
пий її, наче краплю,
як свіжу росу
на бровах у трави.
Мелодія-подих-натхнення –
Вівальді!!!
І світ цей прекрасний.
І ми в нім – живі!
Білі сни Білі сни – тіні попелу...
Білим смутком потоплені.
Почуття – я ж гасила...
Тільки сни...
Що за сила?.. Море Море моє – ніжне і зоряне.
В ньому стільки кохання солоного... Сприйняття Я музику – бачу.
Картини мені – звучать,
а люди – спалахують, сяють.
в байдужості – тихо мовчать.
Пітьмою у горі згасають.
Магія Ти магічний,
як хвиля,
мене забираєш у море,
у ясне безгоміння,
в повновиду і місячну ніч. І, як хвилі,
постійний,
і, наче вода –
невловний.
Світлим струмом
пронизаний погляд –
тужливий клич.
Декорації
1
Швидка й нестримна
Зміна декорацій...
Вагони днів,
що мчать над переїздами...
Цей рух у клопотах –
те ж саме, що й прострація!
Спиніться! Дихайте!
Й купіть собі підсніжники... 2
Життя набуло сталих форм
прісного смаку.
А ти кричиш – реформ! Реформ!
.......................
А все однаке... Та серце будиться зі сну –
хоча й поволі –
і п’є це небо і весну –
і прагне волі!
Сині чари А я із тих дресирувальників,
що з ласкою ідуть на звіра.
То й ходжу – в замах,
не в начальниках,
бо я – Любов і світла віра. Навіщо зуби й кулаки,
тяжких очей свинцеві хмари ?
Мій світ – весняний і дзвінкий!
В нім – неба й річки
сині чари!
Жовті тюльпани 1
Жовті тюльпани –
сонячні панни –
в танці до сонця
руки постануть!
Сонячне марево,
листя зелене –
ти закохався,
мабуть, у мене? 2
А танець їх нині –
зовсім відмінний
від учорашнього.
А день сьогодні –
тихий і дивний.
Сніг розтанув.
І небо – вище іще!
А весни – ще один ковток
додає життя в мою долю.
Мріям – сил додає,
сяйва зірок
і ритму – “ a la espanjole”!!!
Прозора ваза Прозора ваза
в березневому вікні.
П’ють воду усмішки
з зеленими бруньками.
Немов та гілочка –
такі у мене дні –
до сонця тягнуся,
але довкола – рами. Усе – обставини,
умовності і звички.
А ти – так дивно! –
хочеш в холод неба?
Красою щирою
оті бруньки розквітнуть!
Щоб світ засяяв –
в цьому є потреба!
Іній Краса мереживна – так біло-біло ткана,
краса кришталю, сяйва і небес.
Це, може, показ від Пако Рабана?.. Бентежне диво –
іній –
і –
з туману... Як з болю –
мужність...
Як Христос
воскрес...
Чаклунка Може,
я якась чаклунка,
і тебе причарувала ?
Може,
я тебе, коханий,
диво-зіллям напувала ? Так, ти пив – і пив досхочу
поцілунків моїх трунок ...
Задивлявся в карі очі
найсильнішої з чаклунок! Правда,
я якусь магічну
відчуваю в собі силу –
бо люблю тебе, коханий,
бо мене ти любиш, милий ...
Зірка Дайте поплакати –
дайте поплакати
і розчинитися в морі солонім,
дайте побути – собою – усякою,
дайте зануритись в щастя і в горе. Як покохала –
зіркою стала, –
в сяйво долонь
так щасливо летіла!
Радістю,
втіхою
стати хотіла. Стала лиш
опіком –
серця і тіла. Молитва за траву Мені уже і віршів не зосталось –
сховались в осінь, зимно на душі.
Як жовте листя – почуття злітали...
І їх у землю всмоктують дощі. Травиночко! На тебе вся надія!
Лиш ти зелена вперто так ростеш.
Ти сходиш з бруду, де стоптали мрію,
живеш – і серед холоду – живеш! Дай Боже сили, як траві зеленій,
таку ж мету і правду в серці мати –
єдине сонце у своєму небі –
щоби крізь зиму – знову проростати!
Осіння липочка Оця ось липочка –
така цікава дама.
Їй, може, за...
Та серцем молода.
Струнка фігура.
Що там мелодрами –
від них лиш скроні
в золотих слідах. Все розуміє.
Просто не здається.
По моді спідничка
і зачіски фасон.
Дарма, що холод.
Є гаряче серце.
Листки – як радість
світу в унісон. З дощем і вітром
зміниться потрохи.
Купила хну, а потім – і бордо.
Вона щаслива. Поруч йдуть епохи.
А таємницю не збагнув ніхто.
Листопад
1
За вікном –
осінні
темні краєвиди.
Листопад.
Прелюдія життя.
Що – зітліло,
що – бруньками зійде.
Все по правді –
Небо
й
Небуття... 2
Зґвалтована осінь ще схлипує тихо...
Морози і сніг несподіваним лихом
обдерли усі золоті подарунки....
І сумно на серці від того грабунку... Осіннє зачаття Це не біда, що холод і сльота!
Ви придивіться – це звучить органно
новітня музика, грядуть нові свята!
Життя неспинне – і весна настане! Погляньте – вже! – бруньки, ті, молоді,
тихенько причаїлися на гілці...
Їм дощ співатиме свої сумні пісні,
заграє стиха вітер на сопілці. Як в лоні матері малесеньке дитя
сприймає світ і сили набирає –
так у бруньках – продовжиться життя!
Зачате в осені – це таїнство триває!..
Основи
1
Загублені думки,
утрачені пориви,
пусті хвилини,
вбиті – просто так!
Господь життя створив –
таке ясне й щасливе!
А ми його змінили –
знічев’я – і щосили...
В спітнілій жмені –
держимо – п’ятак! 2
Що складає основу життя?
Будні, яких так багато,
(і хліб нам дають насущний)?
а може, усе-таки – свято,
радість, пронизлива совість,
мрія – любов крилата?
Що нам дає основу
дихати, жити, літати?
Доля Які неспинні каруселі долі –
Американські гірки – вверх-униз.
А правда все така ж – і боса, й гола.
Себе обманюєш –
то й з відчаю тремтиш! Терпіти далі?
Пошепки брести?
І прясти нитку з кольором страждання? Магнітом радості
й любові станеш ти!
І цвітом папороті!
Й дивом!
І коханням!
О, як це красно! О, як це красно,
о, як прегарно,
коли сміється
весняний вечір.
Ну, подивіться –
вершиться тайна:
трава розправить
зелені плечі,
трава підійме
зелені списи,
втечуть за море
зимові сни.
А промінь сонця
у злоті й блиску
купає в небі
красу весни! Про подарунки 1
А як потрібно – крапельку тепла,
усмішку сонця, завеснілі очі!
А як потрібно для душі – добра,
бо серце завжди лиш любити хоче. 2
Даруйте радість, квіти і весну
і будьте щедрі на добро і ласку.
Нехай життя розбудиться зі сну –
і світ повірить у весняну казку! 3
Подайте –крапельку любові!
Подайте – крапельку душі!
Подайте – тихе добре слово!
Прийміть в дарунок ці вірші!
Весна Яка ж вона нестримана і юна,
яка жива, бурхлива, бунтівна!
Біжить і сяє, і дзвенить на струнах –
ця зелен-сила, магія-весна! Неясно бродить,
будить кров загуслу,
й бажання збурює,
і струменить водою,
й бруньки розпукує,
й додому кличе буслів,
і в небо мчить
зеленою травою!
Епілог Як талісман удачі –
Вам вручаю
Цю “Першу заповідь трави”! До сонця прагніть!
Будьте – лиш собою!
І не схиляйте голови! Дякую за перегляд творів!
Другие материалы по теме
| 
у Вас 
0
