Коментувати також можна з та

Чт, 17/08/17, 03:37
Меню сайту
Категорії каталогу
Поезія Вірлени Н.Д. [16]
Поезія Долик Любові [8]
Поезія та проза Новіцької Ірини [1]
Поезія Андрійчук Тамари [0]
Поезія Андрійчук Дарини [1]
Поезія Shadow [2]
Поезія Колиба Максима [9]
Поезія. Ігор Крук [1]
Поезія Межова Любомира [47]
Поезія Стратович Ольги [32]
Поезія Дідик Миколи [26]
Поезія Кухарука Гліба [26]
Поезія Чернеги Олега [24]
Поезія Бугера Тетяни [11]
Поезія Ткачука Анатолія [42]
Поезія Сновиди Володимира [16]
Поезія Колибко Петра [3]
Поезія Гарасим Іванни [4]
Поезія Британ Галини [2]
Квашнівська Наталія [24]
Плід Ірина [8]
Давиденко Тетяна [15]
Олеськів Андрій [49]
Гулько Микола [14]
Лайт Юрій [11]
Грабинська Алла [43]
Артимишин Павло [34]
Багрій Марія [10]
Ткач Андрій [10]
Леся (slash) [4]
Марія (mariya_niko) [12]
Фесюк Галина [73]
Якубянець Марія [16]
Дужак Андрій [74]
Репецький Михайло [14]
Natalka-Fialka [15]
Мазур Оксана [92]
Шевців Михайло [1]
Федик Юрій [13]
Дрозд Христина [9]
Маріанна [197]
Поезія і проза Баранкевич Алли [109]
Собістянська Анастасія [1]
Ярина (yaruna) [1]
Масечко Сергій [33]
Грицай Іван [144]
Мандаринка [10]
Галюська [7]
Михальнюк Володимир [124]
Пікарось Сергій [47]
Опитування для Вас:
Чи повинно бути державне замовлення на друк поетичної літератури?
Всего ответов: 346

І як без статистики?
загрузка...
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Львівщини категорії та розділи української поезії, українська проза Поезія Долик Любові
 

Поезія Долик Любові. Частина І збірки
Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком

ПЕРША ЧАСТИНА

Замість прологу

Навіщо, Боже,
душу
Ти дав мені таку,
що бачить
і болить,
і говорити хоче.
А люди кажуть: "Цить!
Нехай собі мовчить!"

І затуляють –
і уста, і очі…

Стихія

Я – стихія:
нестямна,
запекла,
рвучка!
Я не хочу
цих рамок,
обмежень!

Небо – міряють в метрах,
землетрусам – шкала ?
Від обмірювань можна померти!

А жити, а жити –
це литись дощами,
сяяти сонцем у небесах,
вітром летіти,
впасти снігами,
мріям стелити
зоряний шлях.
Змінитись,
збагнути,
себе осягнути,
творити – життя
і поступ вперед!
І БУТИ !
О, Господи,
Дай лише БУТИ –
собою!
Прости і помилуй мене...

Я німію
перед божеством –
перед гнівом всевладним
Природи.
Я собою сприймаю його –
всім єством...

Я – цей гнів!
Я – цей дощ!
Я – ці грози!

Каяття

Прости, о Господи,
гріхи.
Прости
надмірність,
максимальність.
Сортую світ на два бокú:
щó – в неземне,
а щó – в реальність.

У неземному – я лечу,
світаю, сонцем умиваюсь.
А у реальному – плачý
за всі польоти – і не каюсь...

Тепер покаюсь – у гордині,
бо дуже мріяла про небо!
І в зраді ще покаюсь нині:
я зрадила себе – для тебе.

А ще хотіла я – украсти! –
у тебе шмат твоєї ласки.
А ще – убити! – я хотіла
байдужість душ і холод тіла.

Тебе я так перелюбила,
що свою душу занедбала...
По крихтах – щастячко – ліпила.
Воно – розсохлося – розпалось.

Тобі сповідуюся, Боже,
і справжньої прошу покути.
Дозволь же – жити і любити,
а не лише свій хрест тягнути!

Спіши, допоки свічечка горить!

Спіши,
допоки свічечка горить –
свіча душі –
серед пітьми обставин –
добром, любов’ю –
це ж усього мить!
Спіши, бо часу
мало так зосталось...

Минають дні, неначе поїзди
відходять із вокзалу в невідомість.
І кожен мусить, мусить довезти
той клаптик світла –
у твою свідомість,

у цілий світ, у ще чиєсь життя!
Спіши любити і добро творити.
Так мало часу нам на каяття –
допоки свічечка горить –
спіши світити!

***
Душа, як призма, пропускає світло –
і веселковий стелиться сувій!
А півжиття, а півжиття – прожито.
Пора, напевно, сяяти самій?

Господні пасажири

Циганча просило у вагоні:
“Люди добрі! Пасажири Господні!”
От як точно сказало й уміло:
всі ми тут –
Господні пасажири
в одному поїзді життя.

Та кожному –
своя зупинка,
своє, окреме небуття...

Під шепотом дощу

За нами підглядав у вікна дощ,
за поцілунком з пахощами кави.
А ми, щасливі, слухали його
і танули під шепіт той ласкавий...

Може, не варто, може, не треба
бути дощем із сірого неба?

Може, потрібно щиро всміхнутись,
скинути думку тяжку із очей?

Може, нам треба трохи забутись
про необхідність щоденних речей?

Крапелька – тиші,
іскорка – усміху,
ніжне тепло і ясні почуття...
Справи – залиште
в щоденному поспіху,
в радість і сонце
вдягніть це життя.

Людям

Нам всім бракує затишку й тепла.
Нам всім бракує радості й любові.
Любити боїмось – бо стільки зла!
Й не віримо в любов.
І мучимося знову.

Натовпу

О, як ви рвали – наче пси й шакали
із неї одіж – аж до крові й наготи!
Ганьбили – і нічого не прощали...
Моя любове! Ти мене прости!

Молитва

Боже! Врятуй, я молю і благаю.
Все, що прошý я – тільки любити!
Нáщо життя,
як живу – й не кохаю,
нáщо кохання,
якому не жити?

Отруєна криниця

Отруєно криницю –
і вітер занімів,
і трави
приголомшено затихли.
Отруєно криницю.
Це ти один зробив.
Можливо,
що про це ти
і не мислив.
То не слова були –
ти ос повипускав
з розбурханого
злобного кублá.
В усьому винна – я.
Лиш – я. І тільки – я.
Спалить мене і знищити –
дотла!
Шмагав, як батогом –
ні крапельки жалю.
Щосили, з захватом –
аж паленіли очі!
А я тебе люблю.
Усе іще люблю.
Ти зрозуміти це
ніяк не хочеш.
В усьому винна –
вибити мене
(аж напиналися тобі
від злоби жили!)
Що в час не так іде,
й батьки мої
не вміють заробляти
(і не вміли!)
Що не надбали
статків і рублів.
А мама вчила – жити
світло й чесно…
За те мою ти
душу отруїв?
Мабуть, щоби
ніколи не воскресла?

А я не вмру.
Я знову проросту.
І буду жити –
не заради грóшей,
а ради сонця
встану у цвіту –
ти будеш люблячий,
ласкавий і хороший.
І я не вірю
в злобу слів твоїх,
в жорстокість голосу,
в твої сталеві очі!!!
Навіщо ти
криницю отруїв?
У спеку ще
напитися захочеш …

Усміхнена самітність

У світі є –
усміхнена самітність,
предивний спокій
і спустошеність душі:
вона вже не страждає,
не сміється,
лиш тим тримається,
що час уже звершив.

Та тиша –
ясне небо після бурі,
той спокій –
всього слід після грози.
Гілок каліччя
вітер в бруд пожбурив.
А бýло ж –
сліпнув світ
від їх краси…

***
Душа людська затерпла в самоті
Й думок журливим листям опадає...

Старенька

До чорного порогу
ведуть останні дні,
болять і ниють ноги,
а в зігнутій спині
вже понадміру втоми –
і в рухах, і в очах.
Чому в твоєму домі
так тихо?
Наче цвях,
забитий просто в серце –
ятрить ця самота.
Була сім’я. Велика.
А зараз ватно-тихо.
Самотність.
Пустота.
Порозлітались діти.
Вмер чоловік. Нема.
Чого ж мені коптіти?
Сама, сама, сама...
Оповиває горло
самотності ярмо.
Не плачу я – бо горда.
Це – дощик у вікно.

Прохожому

Все ближчі
й ближчі
кроки до межі,
а дні –
усе коротші і трудніші.
Так мало,
мало час нам залишúв
любити
і писати вíрші.

І я спішу –
щодня – спішу, спішу,
торкнутись мрії
і життя відчути.
А доля
і всевладний час
так несподівано –
міняють всі маршрути...

Артисти
М.Д.П.

О, любі ви мої “артисти”!
Якби ви знали, як я не люблю
шовки промов, а ще вуалі різні –
я в них кинджали сховані ловлю.

Й чекаю нападу, руки, удару в плечі,
коли вже ви – немов сама печаль...
І повні співчуття – фальшиві очі! –
на мене розливаєте свій жаль,
мені звіряєте всі сумніви і муки,
шукаєте у мене співчуття...

А ваші витончені і зрадливі руки –
до горла тягнуться –
й вкорочують життя !..

Послання дощу

Кілька слів
від тихого дощу –
втішний лист –
з небес ясне послання.
Я молитися і плакати –
прошу –
дайте лиш хвилинку!
Я – в засланні.

Я – на висилці.
Нарешті утечу
від усіх своїх
щоденних “треба”.
Й буду слухати
лиш розповідь дощу
про його ясне
й високе небо.

***
Не залишайте мене на острові!
Я збожеволію від самотності!

Моїй мамі

Моя мамусю ! Я пишу листа,
щоб стало Вам
хоч трішечки тепліше,
Щоб очі усміхнулись і уста:
“Моя дитина
знову вірші пише!”

Як з вирію,
до Вас я повернусь
крізь відстаней
засніжені замети.
Крізь холод днів,
байдужість –
я проб’юсь,
щоб серце мамине
хоч трішечки зігріти.

Щоб на хвилину – довгу й золоту –
відчути : я ще мамина дитина.
Щоб ласку, доброту, любов святу
відчути – ще хоча би на хвилину!

Молитва за людей

Мій Господи, мій милостивий Боже !
Врятуй мене у сяючій весні!
Хай цвіт її – збудитись допоможе,
Розтане відчай – хмари навісні.

Нехай зупиниться
оскаженілий гуркіт
однакових, замучених годин.
І тиша, що впаде у сірий шурхіт,
засяє фарбами небачених картин :

он голубінь небес,
розкрилена, прекрасна,
он свіжа зелень,
що народиться ось-ось,
а ось і ми,
усі чекаєм щастя,
яке іще із нами
не збулось.

Полум’я

Палюче полум’я і пристрасті вогонь,
живильна, чарівна вода бажання,
і тепла ласка лагідних долонь,
і ніжність губ – як казка несказанна.

Це мить життя, яка стоїть в очах,
яка звучить, як музика, могутньо.
Її жадають – тіло і душа!
Я спраглась –
за минулим
і майбутнім.

Мій милий, ніжний!
Мій коханий, любий!
Чекаю мить – священну і святу,
коли торкну твої засмаглі губи,
і сонце – усміхнеться на льоту!

Діаграми емоцій

Діаграми емоцій,
хронологія болю –
все візьмемо, науко,
розшифруєм з тобою.
І запишемо в формули,
рознесемо в таблички.
Все, як слід, ми оформимо.
Розкладем на полички.
Тільки б ще не забути –
все докупки зібрати –
й тихо душу вдихнути...

Це, науко, змогла б ти?

Коли...

Коли читаю вірші –
свої шукаю струни,
і музику, і хвилю,
і сон, і почуття.
Коли дивлюсь картини –
то серце тихо мліє:
оце – моя мелодія,
оце – моє життя!

Коли я гляну в очі –
у них моря плюскочуть,
північні і південні,
глибокі і мілкі.
Душа – немов вітрило,
як білий птах – тріпоче,
і лине в синє небо
із вітром гомінким.

Тістечка на щодень

А діловитий день
нас замісив
В густому тісті
справ, робіт, дзвінків.
І кожен з нас
в своїй печеться бляшці.
............................
Позаздріть вітру.
І травиночці.
І пташці.

Літо – 97

Вода чистої річки,
сонце безхмарного неба,
тиха і щира розмова –
от і все, що душі моїй треба.
Гармонію світу
пізнати – і злитись
з красою й багатством
щедрот природи,
й печалі свої
розказати у воду..
Хай плине жура
над дзвінкою рікою.
У хвилях потоне –
що було зі мною –
зле і недобре.
А я ніколи не надихаюсь вдосталь
чистою прохолодою мого Дністра,
ніколи не буде мені задосить
жити красою моєї землі,
бо вона –
в мені –
назавжди.

Одвічне

Як важко жити
в розумінні буднів,
в чеканні чуда,
в несподіваності зла.
Як важко бути –
лиш собою бути,
й за зло прощати,
як Господь навчав.

Іти й терпіти,
й не занапастити –
а зберегти у серці
чистий світ,
щоб не зчорніти
і не змізерніти
в байдужій сірості,
у відчаї всіх бід...

Геть...

Геть тікайте думки, геть ідіть.
Хай пуста голова постоїть.
Не гризіть моє серце, не рвіть,
не шматуйте – і так болить.

Протези

Протези – для самозбереження,
коли нема чогось справжнього,
як рук нема або ніг
(але ж – не голови).
Протези душі – після травми,
коли уже віру втрачено,
коли вже свідомість – на грані –
лови мою душу, лови!
Протезів у коханні – не буває.
Несправжнє – не кохання – помирає.

Тиша

У тишині
народжуються вірші.
І діти
зачинаються у тиші.
І зорі сяють
радісніше й вище,
і сонце
підіймається у тиші...

Медитація із собою

Я з папером – один на один.
Наче з совістю – із собою.
Мчать задихані зграї годин,
і тупочуть,
тупочуть юрбою.

Мчать,
як сосни оті за склом,
наче ліс у вікно машини.
А думки –
наче чорний дим,
наче постать химерного джина.
Я не знаю.
Оце і все.
Я не знаю.
Не знаю. Не знаю.
Я себе поїдаю живцем.
Чи пригод,
а чи щастя шукаю?

Чи бракує мені проблем?
Чи спокійно не можу жити?
Я шукала так довго –
ТЕБЕ!
Я так прагнула –
тільки любити!

Знак мій – РИБИ –
у два кінці,
в протилежні – й такі єдині!
А життя,
то в кінці кінців,
те, що вибереш ти, людино.

А сьогодні –
осінній день,
самий перший,
чудовий,
чистий...
Скільки сонця у ньому ще!
Згасне й цей
карнавал золотистий...
Я – не витримала.
Слабка.
Відчуваю хистку порожнечу.

Я – нестримана, он, яка!
Нерви рвуться
надвечір.
Я втомилася від питань.
Я втомилась шукати істину.
Зірка падає – не питає,
чи впаде, чи згорить, чи вистигне?

Ще згадала собаку на сіні –
що і людям, й собі – ані-ні!
Мабуть, це і про мене нині.
Розмінялася. На дрібні...
І тепер відчуваю холод –
як в оцей ось осінній вечір.
День гарячий –
і сонце вгору.
Нічка –
зимно зіщулить плечі.
Кличеш, маниш мене в тумани –
понад прірвою і красою.
Страшно,
страшно мені, коханий.
Будь зі мною.
Не будь зі мною..
Дуже темно.
І я не бачу,
де ж та стежечка попри скелі.
Серце мерзне.
Воно незряче.
Прочини вже для світла двері...
.........................
Я отямилась –
тільки нічка,
й лампа світить ув очі зі стелі.

У сяйві дива. В руїнах звершень

1
Не довіряй словам тих почуттів,
що спалюють вуста твої бажанням.
Бо погляд –
глибший
і значиміший
від слів.
А почуття –
це ув очах світання...

2
Я сумнівами обросла,
як поле бур’янами,
Я висохла, як та земля
під сонцем і вітрами.
Від спеки – мозок замутнів,
пошерхло серце спрагле.
А хмари – безліч табунів,
лише дощу – ні краплі....

3
Які ж слова і бідні, і мізерні,
щоб передати повені життя!
А почуття – немов глибінь озерна,
як сяйво над водою – почуття!
Як краплі сонця – випити й летіти!
Як ранок – свіжі,
щедрі – як роса!
Мовчіть, слова,
про що вам говорити,
коли в очах
світають небеса!

4
Усе це правильно.
І все – неправильно.
І все було вже.
І все – уперше.
Я потопаю
в питаннях, правилах.
У сяйві дива.
В руїнах звершень...

5
Забери від мене свій погляд
ти, пронизлива жінко у чорному.
Ти сидиш навпроти, як совість,
зазираєш у мою душу.
А там – звалище, згарище, полум’я
від бажань, що ніяк не сповняться,
від аварій, уламків замків –
вітер деколи попіл ворушить.

А ти знаєш, уже не віриться,
що у світі дива бувають.
Із усім старим переміряєш
радість, усмішку, стукіт серця.
А чи так? А чи в міру голосно?
Чи не надто ті очі сяють?
І не віруєш. І не віриш.
Тільки погляд тривожить відвертий.
-------
І питання :”Що скажеш смерті?”
Трунок
Посиди в електричці
у розвазі й повазі.
Передумай той біль,
переплач у душі.
Заплатила за небо – аж руки опали.
Ще залишились вірші.
Ну що ж, напиши.
Тільки – тихо.
Уголос говорити не треба.
Це життя.
Й після смерчу підійметься ліс.
Лелечатко одужає – й злине у небо.
Ну а серце – затиснеш.
Обійдешся без сліз.
Бо душа в болю – вистоїть,
як вино – перебродить.
Буде трунок міцний,
запашний і п’янкий.
Темнокровними краплями
наливай свою долю.
Й не розказуй про горе.
Не розхлюпуй свій біль.

Терези

За справедливість вище є мірило
(її терези завжди – хить та хить).
Є милосердя – первозданна сила,
і є любов – прекрасна, наче мить.

Вперта душа

Свою душу – як вперту дитину,
дуже добру й дуже щиру,
я не буду ставити в кут.

Подивлюся в очі відкриті,
що натхненням і болем налиті,
попрошу – побудь ще тут.

Не втікай у чорні провали,
і не падай у відчай німий.
Будь як небо і сонце – яскрава!
І живи! І люби! І мрій!

Рахунки

щасливому Д. В.

Ну, скільки коштує
щаслива посмішка?
На море з’їздити,
побути з друзями,
зустріти дівчину –
чудову подружку.
Ну, скільки коштує
щаслива посмішка?

Ми звикли все на світі рахувати:
дірки в кишенях, заздрість ув очах.
Хто рахував, як корисно літати,
кохати й мріяти у зоряних ночах !

Перед сповіддю

У хлопця пальці
так тремтіли,
терзалися бентежно
й тріпотіли.
Вони, як скрипка,
плакали –
без фальші...
Він йшов до сповіді.
Йому
тремтіли
пальці...

Диво музики

Диво музики
витворюється
найсильнішими,
найчутливішими
серцями –
із найглибших страждань
і найвищого захвату злету.
Диво музики –
наче сповідь остання,
наче слід
від комети...

В.Співакову

А маестро так чутливо й міцно,
наче жінку, скрипку пригортав.
Піт рясний зросив його обличчя,
музику скрипаль не дарував,
а – народжував,
страждав, усе віддавши –
душу й біль, і суть свого життя...
Як я вдячна Вам за диво Ваше,
за гармонію і світлі почуття !

Музика Е. Морікконе

О, моя неземная любове!
О, прекрасні миттєвості днів,
о, ті хвилі захоплення – в змові
з небесами, із сонцем ясним.

Цей найвищий
і світлий мій відчай –
і мене вже немає, нема...
Тільки музика, чиста і світла...
Í спадає гнітючий туман.

І я тану, пливу – я хмаринка!
Я до неба – хоча б на хвилинку..

Нотація собі

А ти забула,
що не тільки світ – в тобі,
а ти забула те, що ти – у світі.
і в ньому –
драматизм мільйонолітній,
а небеса – одвічно голубі !!!

А ти в свою занурилася журу,
а ти її плекаєш, як дитя.
А, може, це – з хандри,
і геть – немудро?
І варто ще збагнути суть життя?

От і скажи собі – невже не шкода
травити душу і псувати вроду,
вишукувати болісні моменти,
себе жаліти в слізних сентиментах?

Вони минули вже.
Позаду залишились.
Скинь цей тягар. Іди.
Лети – бо маєш крила!

Синій вітре...

Синій вітре, прийми мою сповідь.
Я думками на хрест розіп’ята.
Дай же, вітре, свою прохолоду
на запечені рани-стигмати.

Дай відчути – ми все-таки рідні.
Нас в дитинстві гойдали зірки.
Тільки, вітре, ти вільний, вільний!
А мене розіп’яли думки.

Жах

Тим, хто загинув 27.07.2002
на летовищі “Скнилів”

Який це жах – не можна розказати.
Не можна.
Це вже пекло. Це вже ад.
Ані подумати,
ні передбачити,
ні знати –
і не повернеш цих життів назад.

Чоловіки,
жінки і діти –
й їхні долі.
За мить – це мертве тіло
й чорне горе...
І – пошматовані.
Страшні і пошматовані.
Кому страшніше –
мертвим
чи врятованим?

Слова

Є слова – як револьверні кулі –
навіть не питають ім’я жертви.
Наведуть на тебе чорне дуло
і дихнуть в лице морозом смерті.
Є слова, що заворожують, як диво,
над душею сходять, як світанок.
Знаєте які? Це слово “мила”,
А іще – “люблю тебе, кохана”...

Мрії березового соку (жарт)

Самотньо у вечірній електричці.
Щось перечитують
байдужі пасажири.
Пишу я вірші.
Й думаю: “Як круто
я б повернула всі маршрути!”
(Мій муж сказав би:
“Біситься від жиру!”)
А в жилах стугонить
весняний струм
березових, брунькових,
світлих мрій,
а серце просить сонечка,
а сум
іще тремтить
на крилах чорних вій.
І вже так сильно віриться в весну,
і так нестримно хочеться кохати...
“Ну все. Приїхали.
Вернись зі свого сну.
Бери торбú.
Ідемо вже до хати.”

Не жарт

Ковток – і вже нема в очах сльози,
і намагаєшся ще навіть усміхатись.
Давно вже не була на цій межі:
“Бери торбú. Ідемо вже до хати.”

А очі – сині блискавки вночі.
Та літніх гроз не варто так лякатись.
Ти випив зайве. І слова такі:
“Бери торбú. Ідемо вже до хати.”

А як болить! А у душі пісні –
Задушені! Вже нічого співати...
Чого жалітися. Ідем топтати дні.
“Бери торбú. Ідемо вже до хати.”

***

Куди поділися фантазій кольори,
густі, як небо уночі,
легкі, як білі хмари,
яскраві, як веселка угорі,
і щедрі – як води мінливі чари...

Італійська коломийка

Чорна хмара, чорна хустка
плечі закриває.
Чорна жура, чорна думка
серце пропікає.
Стало жити так нестерпно –
нікуди подітись.
Я в Італію поїду –
статків доробитись.
Ой, заплакали і мати,
й діти-ластів’ята.
– Як же ми без вас, матусю,
будем виживати?
Як без маминої ласки,
доброї поради,
хто розкаже на ніч казку,
голівку погладить?
– Ой, чекає чужинонька,
чорная робота.
Привезу вам, любі діти,
і доляри, й злото.
Зароблю вам на освіту
і весілля справлю,
куплю хату і машину,
щоб жили ви славно.
Як на рідній Україні
непотрібні люди –
то подамся в заробітки –
гірше вже не буде.
Хай там будуть насміхатись
з мене паненята.
Буде євро заробляти
ваша добра мати.
Не забудьте ж потихеньку
свою рідну неньку...
Бо як стане житись ситно –
чи зболить серденько,
чи діждете – й повернеться
матір ваша мила?
Отоді лиш не питайте
чом так почорніла ...

Перехресні думки

Стукають, стукають, стукають
в скроні холодні думки.
Сірих доріг розлуками
крається серце спрагле.

Нерозумінням оглушують
очі – скляні й гладкі...
Стінами – дні обступлено.
Кожен – за свою тягне.

Але ж понад мурами – небо,
а в очі – сонце весняне!
Людоньки! Будьте – людяні!
І крига між вами розтане...

Лані Перлулайнен

1
Була середа – не п’ятниця.
До нас прийшла поетеса.
Назвала збірку примарою –
душі, яка вже воскресла.
Трохи чудна і світла,
з’явилась, як диво і тайна,
мені дарувала світло
Лана
Перлулайнен.

2
Губи біжать по словах,
як по клавішах пальці.
І гармонія,
створена майстром,
звучить –
без єдиної фальші.
3
О, яка я щаслива,
що нічого не знаю,
і мені ще про Вас
набрехати не встигли.
Що, можливо,
Ви в чомусь
самотня й нещасна,
та навіщось – живете щосили!

Я вклоняюсь
Поезії Вашій –
спалаху
світла
у просторі
Часу!

Нічне плавання

Перед сном я притулилася
чоловікові до плеча.
”Попливли в ніч” –
запропонувала.
(З щоденника)
Запливаємо в ніч
(так далеко до берега ранку!),
в темні води спочинку,
в прозорість і марево сну.
День цей випито весь,
до краплиночки. І наостанку
я йому щось тихенько шепну.
Жаль хвилин, що забрала
від мене та хвиля прибійна,
хвиля часу, нестримна,
неначе гарячий Гольфстрім.
Жаль за тим, що не сталось,
за тим, що відбулось – подвійно.
Як змиритись з тим часом?
Ну як примиритися з ним...
Найдорожчі хвилини,
як зерна – у пам’ять засію.
Може, сонце з них виросте
й крила – для нóвої мрії?..

Дякую за перегляд творів!



Другие материалы по теме

Додав: virchi (26/02/07) | Автор: © Василь
 
Розміщено на сторінці: Збірки поезії, поеми, Поезія Долик Любові
 
Переглянули твір - 4538 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 3
avatar
1 Lenhen • 20:53, 10/03/07
Здравствуйте Любовь. Наверное, странно получать русские комментарии, но я сегодня зашла в яндекс с целью найти стихи Ланы Перлулайнен, нашла всего одно стихотворение. И нашла Ваши стихи о ней. Я ищу Лану уже полгода. Мы с нею дружили в Новосибирске в период с 1989 по 1993 годы, потом они с Женей уехали в Полтаву, затем - во Львов. А мы - на юг Красноярского края. Любовь, вы меня извините, что обращаюсь к вам в ленте комментариев к вашим стихам, но я была бы благодарна за любую информацию о Лане, а если у вас есть возможность видеться с нею, передайте, что я ее ищу. С уважением и надеждой - Елена Мельникова (Фохт)
avatar
2 karas • 07:40, 03/08/13
Себе осягнути - створити життя , - сказано прекрасно, а що можна добавити ?...
Як прекрасто згадати все - хвилину з матірю єдину...
Усі чекаємо ми щастя , - і мріємо годинами про нього ...
Черпаючи надхнення із віршів  , можна багато чого повчитись , шкода що ми рідко повертаємось і переглядаємо минуле... минуле в своєму житті, яке дуже часно оспіване в чужих віршах.Відчуття смаку життя у цих віршах захоплює і піднімає настрій . up
avatar
0
3 iv-ann • 08:03, 25/08/15
Чутлива душа не спостерігає за життям , вона допомагає жити іншим , це каже поетеса , мабуть  так і живе ! hands


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


             Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Вірш Костянтина Симонова "Жди меня&...
00:01:11

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Twitter, Тел.: 068-083-95-79
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz