Коментувати також можна з та

Ср, 18/10/17, 05:56
Меню сайту
Категорії каталогу
Поезія Вірлени Н.Д. [16]
Поезія Долик Любові [8]
Поезія та проза Новіцької Ірини [1]
Поезія Андрійчук Тамари [0]
Поезія Андрійчук Дарини [1]
Поезія Shadow [2]
Поезія Колиба Максима [9]
Поезія. Ігор Крук [1]
Поезія Межова Любомира [47]
Поезія Стратович Ольги [32]
Поезія Дідик Миколи [26]
Поезія Кухарука Гліба [26]
Поезія Чернеги Олега [24]
Поезія Бугера Тетяни [11]
Поезія Ткачука Анатолія [42]
Поезія Сновиди Володимира [16]
Поезія Колибко Петра [3]
Поезія Гарасим Іванни [4]
Поезія Британ Галини [2]
Квашнівська Наталія [24]
Плід Ірина [8]
Давиденко Тетяна [15]
Олеськів Андрій [49]
Гулько Микола [14]
Лайт Юрій [11]
Грабинська Алла [43]
Артимишин Павло [34]
Багрій Марія [10]
Ткач Андрій [10]
Леся (slash) [4]
Марія (mariya_niko) [12]
Фесюк Галина [73]
Якубянець Марія [16]
Дужак Андрій [74]
Репецький Михайло [14]
Natalka-Fialka [15]
Мазур Оксана [92]
Шевців Михайло [1]
Федик Юрій [13]
Дрозд Христина [9]
Маріанна [197]
Поезія і проза Баранкевич Алли [109]
Собістянська Анастасія [1]
Ярина (yaruna) [1]
Масечко Сергій [33]
Грицай Іван [153]
Мандаринка [10]
Галюська [7]
Михальнюк Володимир [124]
Пікарось Сергій [47]
Опитування для Вас:
Чи заповнюєте при публікації поле КЛЮЧОВІ слова/ТЕГИ?
Всего ответов: 159

І як без статистики?
загрузка...
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Львівщини категорії та розділи української поезії, українська проза Поезія Долик Любові
 

Поезія Долик Любові. Частина ІІ збірки
Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком

ДРУГА ЧАСТИНА

Творці
Ми всі – творці,
щось маємо від Бога.
Будуємо життя – з щоденних справ.
Комусь виходить –
лиш сарай убогий,
а в іншого – величний храм постав.

І народились наче в одноліття,
І дні такі ж – однакові цеглини.
Таж як йому вдалося – на століття
створити храм,
високий і предивний?

Сарайчик іншого
недовго й простояв,
звалився – і забули, й затоптали.
Життя ми творимо
з таких щоденних справ –
таке, яке
самі собі обрали!

Українці

В’ячеславу Чорноволу,
Георгію Ґонґадзе – і всім
невипадково убитим...

Фатальні збіги
і смертельні випадковості
для тих, що стали совістю людей.
Аварії і постріли.
А в “Нóвостях”
розказують,
хто в кого й щó краде.
А ми чемненько все ковтнем –
піґулочки брехні й облуди
(нинішні раби!)
За що вмирають Люди?
Скільки буде ще
оцих свічок пригаслої журби?!
Ми – є! Ми – українці! Ми – живі!
І мало –
“ЩЕ НЕ ВМЕРЛА...” лиш співати!
Не дайте втоптувати
душу у багні!
Боріться і живіть!
Нам є за що вмирати!..

Вибір

Як добре,
що небо сьогодні сіре.
Дивлюся у нього –
як вірному другові в очі.
Як добре.
Як гарно –
я знову щасливо горіла,
як пломінь ясний
чарівної
Купальської ночі.
А ранок настав –
упала роса.
І там, де чорніло –
блищать діаманти!
Яка ж бо краса!
Життя ще стукоче у жилах...

Стоїш перед вибором – то вибирай.
Голгофу чи зраду?
Пекло чи рай?
І скільки очей не заплющуй –
а совість – вона всюдисуща.

Жебрачка

Усі проходять мимо,
хай хтось копійку кине,
хто гляне лиш байдуже,
а хто і штурхоне…
Побійтесь Бога, люди!
Була ж я разом з вами.
Вмер чоловік-п’яниця,
А я із діточками усілася в ці бруди...
Хто з вас не прокляне
свою нещасну долю,
коли нема копійки,
коли нема на хліб…
Що завтра з вами буде?
Чи все у вас так добре?
А може й ви – вже завтра –
сидітимете тут…

Шевченка вчили й сироту жаліли:
“Мов одірвалось од гіллі…”
Але навіщо ті жалі?
Чи нині мало тих сиріт?
Чи зворухнулось ваше серце
на їх блідий, нещасний вид?

Казочка для дорослих

Прем’єр-міністру
Віктору Ющенку

Казка про Правду и Кривду
люба для українця.
Правда – завжди обдерта,
Кривда – завжди цвіте.
Робим, гаруєм тяжко,
дбаємо про червінці,
молимо Бога, просимо
дати нам світлий день.
А з Вами – сонце
заясніло і піднялось,
і просвітліло для людей життя.
Та Кривда теж не спала –
засичала :
“Дурні! Не мрійте!
Ви ж – лише сміття!”
І нам відкрились верховини влади –
там лід і сніг, там –
царство для своїх.
Це не держава – де нема народу,
де Правда стоптана,
і де брехня – не гріх.

Стати президентом?

Що значить – стати президентом?
За все підряд відповідати?
А може, наче добрий ґазда,
про господарку добре дбати?

А може, наче син єдиний,
потурбуватися про матір?
Чи чоловік – опора сильна –
про жінку й діток піклуватись?

Що значить – президентом бути?
Щоб не сміялися сусіди
від недоладності і блуду,
від того, що вже дах нам “їде”?

Пустив дітей своїх по світу
тяжку копійку заробляти
той “батько” у високім кріслі –
ще й каже – діти непутящі !
Ні, президентом я не стану –
в державі нашій хто ж допустить,
щоб мати совість в тому стані?
У президентів з цим не густо.

Мене не візьмуть в президенти ,
бо я б ввела в Закони – сповідь
перед людьми – як перед Богом,
щоб щирим серцем міг промовить...

А ще – любов до України
і до найменшої людини!
Престижною зробила б працю,
душі багатство і сумління!

А на ТБ я б відмінила
усі брутальності і жахи.
Хай люди бачать світ очима
без переляку і без страху.

Хай творять, думають, читають,
працюють радісно й щасливо,
хай діточок своїх плекають
і в завтра дивляться сміливо.
Я – не політик,
тільки – матір,
я – тільки жінка
і дружина.
І як сім’ю –
народ сприймаю,
державу –
як сім’ю єдину.
Вже є Закони –
Слово Боже:
не укради
і не убий!
Любити ближнього –
ми зможем?
Хай Президентом
стане кожен
в душі,
у совісті своїй!!!

Шкіра

От візьму і нарощу
шкіру додаткову,
щоб не ранили мене
біль чужий і слово.

Буде шкіра, як жилет –
ку-ле-не-про-бивний! –
від образ, страждань і бід –
щоб було все рівно.

Щоб не був у лікарів
погляд співчутливий:
“Ще ж ви, жінко, молода –
й така хвороблива?”
-----
Я шкіру собі нарощу
таку, як у бронтозаврів?
Я серце своє захищу –
як панциром, стародавнім,

таким от байдуже-сірим,
таким нечутливо-грубим?...
Не виживу я в тій шкірі –
то буду не я, не Люба!

Болить моє серце –
бо бачить:
й сміється,
і плаче,
і чує.
Не ліки
й слова пробачень –
його лиш любов врятує!

Вдягнути бронежилета –
йому найстрашніша кара,
Бо прагне воно –
до сонця,
хай навіть
крізь дощ і хмари.

Кольори

Нема під сонцем чорних кольорів.
І сірих кольорів – нема в природі.
Колись веселкою –
навіки світ розцвів,
і колір радісно
цим світом верховодить.
Говорять, що дерева взимку голі,
Пусті і чорні – наганяють сум.
Неправда! Не кажіть такого, годі!
Їх одяг – повний кольорових дум:
руді, зеленкуваті, золотаві,
бордо, рубін, пастельно-ніжний беж!
Вдягнуть у крони – хмари кучеряві –
або ж запнуться небом, що без меж.

Ви придивіться, прошу, придивіться!
Дозвольте відпочинок для очей.
Блакить – в півсвіту,
світ увесь – барвистий!
Бувають чорними –
лиш душі у людей!

Заробітчани

“Там зовсім інше життя.”
(розповідь заробітчанки)

Яке ж то в них – оте життя
у безпросвітних заробíтках?
Покинуті, немов сміття,
і чоловік, й батьки, і дітки.

А жінку – в рабство,
до панів,
по закордонах слугувати
роками...
Й цвіт її змарнів.
Уже й не жінка.
І не мати.

Сім’я – зруйнована.
Є гроші!
Здоров’я втрачено і світ.
Для чого ж, Боже мій хороший,
себе так нищить наш нарід?

Питання до людей

Хто – наркомани,
п’яниці,
бомжі?

(...то наволоч,
паскудство,
хамство,
збоченці?)

Це – наші діти!
Діти.
Наші.
Всі!

Людина кожна
матір’ю народжена!

Про сніг і про людей

Заїжджена й пошматована
правда буття.
Дрібницями закатована.
Змелена на сміття.
Біле усміхнене диво –
піском і болотом стало.

З неба – летіло
сяйливе!
І – нема.
Розтануло.
Стоптали.

Після молитви

...І Вершина Творіння – Людина,
...І Божого замислу пломінь,
...І Істина – світло від світла –
Син Господній!
Знаєте
хто Він?

Здається, всі знали.
Нам розказали.
Нам віру Христову
батьки передали.

Та замисліться хоч на хвилину –
Він на землю зійшов,
як Людина!

Питання до Бога

Боже, Ісусе Христе,
Царю Ти наш небесний!
Душа в мене, може, розхристана,
може, далека від істин.
Боже, одного разу
хочу Тебе спитати –
чи важко Тобі бути Богом
і вічно людей прощати?
Ти розкажи мені , Боже,
як можна у серці вмістити
любов таку величезну,
щоби
ворогів
любити?
Коли в цьому світі земному
стільки є сліз і гріхів,
байдужості,
заздрості,
злоби,
і Тобі –
лиш церковний спів...

Я так би хотіла бути
мудрою,
доброю,
світлою.
Я так би хотіла здобути
небо в своїх думках!

То як же Ти зміг це, Господи, –
пробачити всі провини,
пробачити кров і сльози –
пробачити –
і здолати
перед розп’яттям страх...

Як я повинна іти?
Боже, навчи мене Ти!

Час вовчих законів?

Ми нікчемно живем.
Нам нічого не треба –
ні усмішки дитяти,
ні високого неба.

Ми запряжені в ярма,
як воли припорошені.
Нас примусили думати
лиш про гроші, про гроші.

Час для вовчих законів?
Не живем – виживаємо?
Ані долі, ні щастя,
ні життя ми не маємо!

От так край, от так рай,
от моя Україна !..
Де ж ми, люди, де душі,
і де солов’ї ?
Де оспівана в пісні
червона калина?
Де ж та гордість і слава,
де лицáрі її ?

Дожились.
Доробились.
І добудувались.

Б’єм в парламенті пики –
Козаки удалі!

Тільки злидні ростуть…
А ми в партії бавимось.
А ми дурим народ свій
Який уже рік !..

На 10 річницю Незалежності України

Ми маєм
своє незалежне життя.
Ми маєм
своє незалежне ... сміття.
І маєм свій прапор!!!
То що ж ми виберем?
На що – здамося?
І що ми – виборем?

День за днем

Ми біжимо,
ми спішимо,
ми вічно не встигаємо.
І день за днем,
і день за днем
себе наздоганяємо.

І день за днем,
і день за днем
минає без упину.
Спинити мить –
і просто жить –
нема ані хвилини!

Пам’яті Ігора Білозіра

1
Плаче білий птах
в синіх небесах.
Квіти – у росі,
серце – у сльозах.
Ти уже мовчиш –
гірко і навічно.
Та музика звучить.
І сяють тихі свічі...

2
А звуки музики пливуть –
і цілий світ захоплено лунає,
немов мелодії,
що все ж живуть,
живуть!
І сходить сонце!
І життя світає!

3
Як гірко плаче кожен за утрати!
Втрачати важче. Легше помирати...

4
Тополі,
як стривожені дівчата,
хвилюються
і косами шумлять.
Берізки білими,
бентежними гілками –
оголеними нервами болять.
А хмари легко
і невтомно пролітають,
а світ так сонячно
і легітно ясніє –
то музика пливе,
звучить,
лунає –
дарує світові твої
воскреслі мрії.

4
Збуваються посмертно мрії –
посмертних пам’яток
болюча гіркота.
А білозорі, трепетні надії –
вам вічна пам’ять
і любов свята.

5
Нам завжди гірко,
тяжко, неоплатно
тужити втратою отих,
хто вже пішов.
Не згасне
пам’яті сердець
гаряча ватра!
Мелодії звучать –
й не треба цих розмов.

Сосни

Сосни – як у дитинстві –
високі, смолисті,
бронзоволиці.
Неначе вожді
індіанських племен –
стрункі
і мужні обличчям.

Вірні клятві своїй і слову,
рівно стоять до кінця.
Плечима тримають
небесну основу,
бо в жилах –
живиця,
настояна
на сонцях!!!

Борги

1
Ліве крило болить.
Це мабуть від серця просто.
Стільки дощів налито –
просвітку очі просять.

Можеш уже не злітати –
крила змокли в дощах.
А небо – завжди крилате.
А люди – у вічних боргах.

2
Як клапті страшної долі –
калюжі, розтоптані й голі.
Й понівечені скалки льоду –
наче чорна вода,
як розлука й біда,
як слова –
без дна і без броду…

Біло-вороняче чуття
( враження від фільму “Сьомий маршрут”)

1
Диваків багато так – напрочуд,
що не вміють жити, як усі.
Зрозумійте,
що по-іншому
не можуть,
крила в них ростуть –
аж із душі.

Вимір небуденний –
всім подіям –
так дано їм.
Іншого не вдієш.
Й сяють дивом –
білі ті ворони
в синім небі.
Їх Господь боронить.

2
Болить – самотність відчуття,
коли сліпі навколо люди,
коли високі почуття
зведуть до зради і облуди,

коли глухі й серця, і вуха.
“Послухайте!” А хто послухав,

яка безсмертна музика лунає,
дарують пісню-зливу солов’ї,
веселка на цимбалах неба грає,
звучить гармонія зеленої землі?!

О Господи! Прийми оцю сльозу,
як вдячність, як захоплення і відчай!
Така краса,
що я німа стою.
А люди –
глянуть
так собі,
зазвичай...

4
Дайте кутик – притулитися поету,
подобрійте, зрозумійте і простіть.
Це не просто – доля чи планета:
відчувати, віршувати і любить.

Гей, хто білий
серед сірих,
не цурайтесь
крил своїх,
і болю,
й відчуття.
Ви у хмари
понад буднями
збирайтесь.
Дощ впаде –
й продовжиться
життя.

Картинка з натури

Сонце впало
у крону дерева,
як у кошичок.
Скоро вечір.
І нема
золотих промінчиків –
тільки сяйво –
злотистосяйне.
Через те, мабуть,
небо кольору –
попелястого
і сріблястого.
Неземного.
Лише небесного.
Незвичайне...

Біла квітка. Чорне коло.

(начерки сценарію)

Вступ.
(Темно. Посередині сцени
виникають легкі бліки
світла, спалахує яскравий
промінь, а в його світлі –
постать Білої Квітки)

Голос ведучого 1:
Чорне коло, чорна пустеля
і бездонного Всесвіту чорна імла...

Голос ведучого 2:
Тут нема ні підлоги, ні стелі.
Тут безмежність своє взяла.

1
Але ж тут
серед чорного розпачу,
Серед безміру –
спалах, як крик!
2
Ніч – розірвано
І – переможено ! –
білий промінь,
сліпучий блиск!

1
Так, життя, –
це життя народилося!
З небуття
у буття пробилося!

2
Ми називаємо тепер
це Актом Творення,
слів філософських
накидаємо ярмо.
А біле сяйво –
квітка невпокорена
крізь тьму і розпач
пробивається давно.

1
І навік протилежні,
і навік нероздільні,
вічна битва
і єдність одна:
ДОБРО – І ЗЛО,
СВІТЛО – Й ПІТЬМА!

Початок
1
Чому, замисліться,
в безмíр’ї світлих днів,
у нескінчéнності
всіх фарб і кольорів
так сірого й безликого багато?

2
А ніч – навпіл щораз розтята!
На біле й чорне –
на блискучі сльози зір
і зблідлий місяць
в оксамитних чорних шатах...

1
А з нóчі, з урóчої тиші,
сповитої в сивий туман,
народиться сонце світле (як вірші!),
щоб щедро світитися нам!

2
З чорного, темного кола
пітьми, небуття і зла
квітка, біла від болю,
пробитись,
пробитись змогла!

1
Приходить – на поклик неба

2
І лине – на поклик світла! –

1
– Як Поетам приходять Вíрші?

2
– Як мовчати не можуть більше?

(Зневажливі голоси):
–А хто це такі – поети?
Що користі їх згадати?
– Це ті , що уміють добре
у вíрші слова складати?
– А що там римувати –
"ЛІТАЛИ" і "ПИСАЛИ"?
– Це ж ледарі!
Їм хочеться –
за них щоб працювали!

1
Поет – це не душа зі слів,
А це слова, промовлені уперше.
Це – сумнів, рана,
це прозріння й біль,
страждання й битва,
вічна й незавершена !..

2
Битва –
Білої Квітки сонця
і небуття Чорного Кола.
Битва всьогó, що збулóся,
що нині є і довкола,
Всьогó, що прагне у завтра,
у майбутнє – так спрагло прагне!

Дія 1.

(На сцені – декорація павутини. В кутку зловтішний павук, тче сітку і підбирається до людини. В центрі – стіл, завалений паперами, за столом, перед екраном комп’ютера – молодий чоловік)

Павутиння зла –
мережа і нетрі.
І павук безсонно
тче його і тче!
– Розірви! Пора!
Справи?
Їх до смерті
не поробиш всіх,
Вистачить іще!

(Павук накидає сітку на людину, яка дістає вигляд безвольного зомбі)

Сіть нова . Нова.
Добре.
Є, попався!
Дурник необачний –
справами займався!
Сіті – рвись – не рвись –
дéржать! Не втечеш!

(Згасає світло. Музика трагічна –
переходить у ніжну і лагідну. Оживає
промінь світла, розгоряється –
починається танець Білої Квітки)

А у народі,
а сéред людей
є чудове і древнє сказáння:
через біль і розпач,
через тьму і камінь
проб’ється краса несказáнна –
білосяйний цвіт –
Ломикамінь!

(Під музику з’являються діти – теж як символи білого цвіту, приєднуються до танцю Білої квітки. Боротьба з Павуком)

Білі квіти – то наші діти,
наше сонце, сердець потіха!
Чорні сіті чатують їх в світі!
І не треба далеко їхати –
лиш включити той чорний ящик –
оживає брутальне зло.
Гіпнотичним екранним зором –
дітям в очі.…Своє взяло!
Запускає свій пазур в душу,
міцно мозок, як спрут, хапає,
Здушить серце.
( Задушить, задушить!…)

(Ведучі на авансцені)
1
Люди добрі!
О, як це слушно –
телевізорів тут немає –
і я бачу сьогодні очі –
ваші очі, живі й відверті!
2
Люди добрі! Живіть ! Я хочу,
щоб в байдужості ви не стерпли,
щоб не ствердли у сірих нетрях
буднів, бруду, нестачі й мук,
щоби в чорну, страшну облуду
не втягнув електронний павук!

1
Людські думки,
як табуни шалені,
нераз летять,
не бачачи доріг –
вперед, спинятися
ніяк не можна нині!
Стоптали всіх. Ніхто їх не вберіг
від пихи,
марнославства і погорди:
ми – все,
ми – люди,
ми – тут рóбимо погоду!

2
І захлинається земля у чóрнім бóлю,
у бруді й смóроді –
в людськóму чóрнім колі!

(Голос Білої Квітки)
Люди добрі!
Мені болить ваша злоба!
Люди –
ви ж добрі були,
веселі й усміхнені діти!
Навіщо дозволили
душі ясні
в чорну одіж
злоби одіти?

1
Не треба чекати Страшного Суду.
Ми вже створили собі його.
Ми його чинимо – ми, люди!
Кожен із нас – напів – Божество.

2
Лише – напів. І самі не знаєм,
як долю, землю, життя ламаєм.
Переорали – гармонію світу?
Як діти. А може – як виродки-діти?

1
І милосердя втратили, й любов,
і силу мрій, і спалахи бажань.
Прогрес пихатий – душу нам змолов.
Людино! Чуєш? Зупинися! Стань!

2
Ми спішимо – пришвидшити кінець,
ми квапимось –
усе святе – стоптати!
Це – темрява
людського існування –
не прагнемо Любові.
Лиш влади й панування!
1
Чорне коло – мішень.
А ціль –
Біла Квітка,
метелик-світ.
Це не жарт.
Між життям і смертю
Він з’явився, побув – і зник.
Може видиво чи примара,
чи надмірних фантазій фарс?
БІЛА КВІТКА ЗІП’ЯЛАСЬ УГОРУ,
БІЛИЙ ПРОМІНЬ ЇЇ НЕ ЗГАС!

Промінь сяє нежданим дивом,
Як надія, любов і віра!
Світ наш – квітка,
ясна і світла,
прагне сонця, тепла і миру.

Фантасмагорія
(прелюдія сну)

Фантасмагоричні маски,
колір чорний і синій,
опера “Травіата”,
ритми іспанські, чіткі.

І ноги вистукують точно,
наче серце розп’яте.
Зараз – тобі вступати,
зараз – іти тобі!

...Мокра нічна дорога,
блимне зелене світло,
можеш іти. Машини
подих вривають твій.

Плачеш, кричиш, бо знаєш –
на той бік дістатися маєш.
А світло тобі моргає:
“Я вже червоне. Стій.”
Б’єшся за справедливість?
Темну дорогу долаєш?
А поруч тихцем хтось ділить
вкрадені в когось торбú.

До тебе нема їм діла.
Їм смішно, що ти страждаєш!
Вхопили кусник смачного –
а ти вже – що хоч роби.

Темрява їм в допомогу,
нащо їм моє світіння?
І вся моя справедливість –
у ночі оцій – просто сміх...

Господи, я не винна,
що маю такі сновидіння.
Прости, милосердний Боже,
мій мимовільний гріх...

Сон

Ці дивовижні сни,
небачені картини,
І чорне небо, й скелі,
й хвилі сині.
І виступи –
блискучі і мудровані,
їх контури чіткі,
як намальовані.
Ключі до світу іншого
та вибір –
як Гістельсена ,
вкрасти шмат добра,
приспати совість?
Чи – як ломикамінь,
пробитися, щоб розцвіла гора?

Прокинулась.
Щось маєш зрозуміти...
Тобі непросто доведеться жити.

Ранкова молитва

Мій Боже милий!
Не прошý я грóшей.
Лишень – Любові
і людей хороших.
А ще – краси
і розуміння в світі.
А ще дозволь,
мій Господи,
творити...

Замість епілогу

Вшийте собі
комір високий,
Зійдіть на горý,
затуліть собі ним горизонт.
Подивіться у небо.
Відчуйте –
можна думати й жити
Вище дрібниць
і суєтних марнот.

... Морозить. Страшно
з небом говорити.
Літати страшно.
Але так
лиш варто жити!



Другие материалы по теме

Додав: virchi (26/02/07) | Автор: © Василь
 
Розміщено на сторінці: Збірки поезії, поеми, Поезія Долик Любові
 
Переглянули твір - 4125 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
avatar
0
1 iv-ann • 08:06, 25/08/15
пропусткаємо важливі миті життя , пропускаємо дні , роки , а може так пропускаємо як пісок свій час земний , а згодом нарікаємо , що винні не ми а хтось інший . Мабуть не вчитуючись у рядки віршів поетеси ми також щось втратили ( ті що їх не читали , може часу не мали , а може в міжчассі загубилися ???)


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


             Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Сон
00:01:34

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Twitter, Тел.: 068-083-95-79
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz