Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком Заповіт З усіх заповітів і правил у світі є найважливіше – уміти любити! Літній спогад Ми – щасливі, щасливі безмежно! І у мокрих руках дощу ми цілуємось – необережні, а чи хтось нас побачив, почув? Ми – краплинки тепла і літа, дощова і небесна плоть, діти сонця, любові, вітру! І всміхнувся тихенько Господь! Це був сон! Неправда! Це був сон! Всього лиш сон. Мені наснилось – я тебе кохала... Злетіло диво до моїх вікон і щастям мою душу сполохало... Його я пила жадібно! До дна! До захвату! До повної нестями! Сон відлетів – щаслива дивина... Лише тривога залишилась з нами. Потреба Буває у людей потреба повітря свіжого, весни, ясного неба. А вам відомо почуття потреби, щоб хтось єдиний поруч був. Лише для тебе. Пояснення для чоловіків А грішне тіло прагне лиш любові, тепла і погляду, що тане у очах. А для душі потрібне тільки слово : “кохана...”, “мила...” – й спалахне свіча – ота, що жевріла в пітьмі, в далеких мріях... Та не промовиш, як душа німіє... Образа А я, може, – ледве жива, а мені, може, – дуже боляче. А у добрих твоїх словах – як у теплому літі – сонячно. А мені від твоїх образ – дуже гірко і дуже прикро. Як сліпий, ти не бачив сліз. Як глухий, ти не чув ні схлипу. На розп’ятті Я живу на розп’ятті – я живу на розпутті власних дум і сумління – щастя і каяття. Чи я праведно грішна? Чи я грішно невинна? Чи це доля невтішна? Чи це просто – життя? Ковток ясного неба То не для мене – утекти у божевілля, у тихий мир і спокій із душею. Найкраще в світі – бути, бути вільною! А, може, справді, – не боротись з метушнею, а залишити – хай живе собі. Нехай існує . Але вже без тебе. Я розчинюсь в повітрі голубім – і стану лиш ковтком ясного неба... *** Я йду і плачу – сяють небеса, Душа страждає – й знову воскреса... Бузкова музика Мелодія – немов бузковий запах, конвалій танець, ніжно-білі па... І дощ-коханець на котячих лапах крадеться в серце, де любов сліпа. Сопілка мед виточує з очей, сльозою чистить почуття незрілі. Любов – жива крізь сутінки ночей – так лагідно край неба рожевіла. І ніжних крил ледь чутне дотикання, Обійми вітру, радості, тепла, Мені розвиднюють захмарене світання! Я просто в серці музику знайшла! Лід Що ж, сама вибирала долю таку. Утікала від себе? Не у човен ступила – на крижину хистку! Не кажіть вже нічого. Не треба. Не зігріють цей лід ні краса, ні вогонь. Він під сонцем – ніяк не тане. І мороз обпікає пелюстки долонь, і тихенечко – серце в’яне: “Як зігріти тебе, коханий?” Нелюбов Мамо! Мамусю! Кричу я від болю! Більше не можу! Це дуже болить! Ви ж мене вчили, ростили – Любов’ю! Якже це – жити – і не любить! Друга серія Друга серія? Ні! Це вже інше кіно! Там актори лиш трішечки схожі. Подивись? Це ж не ми! Все було так давно – дні щасливі, ясні, заворожені. Слово-дії А ми пропустили світанок! Він без нас розквітав над туманом! Ми проспали! У літніх горах! Просто ми – загубили страх: мчали в казку нічного лісу, завмираючи, слухали тишу, опадали в зірках щасливих, шаленіли у теплих зливах... І горіли, і палахкотіли, і нестямно, і натхненно – любили!!! Банальна тема Що за тема банальна – кімнатний вазон? Ну, росте і росте – знай лише поливати? Ти живеш як і він – у горшку заборон. Все, що добре і зле, мусиш (?) мовчки сприймати... А раптом – дме з вікна, а часом – просто спрага за ласкою твоєю, любов’ю і увагою… Міраж 1. Спокійно й тихо від твоїх очей, і буря мовчки склала грізні крила. Навіщо мучитись примарами ночей? Я світло у твоїх очах відкрила. А очі радісні назустріч променяться – ну як сховатися від них, від миті щастя, від світла й радості , в яких душа світає? Це все неправильно. Такого не буває. Та поглядом зустріну очі знову – й тривожний день стає таким чудовим! 2. Заспокійся уже – й не живи міражем. В тебе є – в тебе є іще розум! І не край своє серце болючим ножем. Ми в емоціях жити не зможем! 3. У світі вже зима і сніговії, мороз і холод. І на серціі - іній. Та розворушить, знову розігріє його лише твоїх очей проміння! 4. ...Навіщо нам це борсання в снігу? ...Навіщо клопоти, проблеми і метання? ...І не кидаємо дорогу цю гірку. ...І наступаємо на горло всім бажанням. 5. Сяйво над світом, тепло у долонях, диво привітне, усміх в очах. Це неймовірно – і невідомо звідки це світло в нічних небесах! 6. Я збожеволіла... А все – у Божій волі – чи я світаю, чи кричу від болю... А розум – скутий, і такий доцільний. А світ, мій Боже, – вільний, вільний, вільний! 7. Несвоєчасність – так зимно, як несподіваний холод. Несвоєчасність – так дивно, наче тепло понад снігом. Неспівпадання усього – часу, життя, дороги... Тільки – єдина іскра. Тільки іскра єдина – схожа на диво, спалах, вибух, тайфун, цунамі ! Знаєш, яка стихія? В неї тяжкі сліди... Дзвонить душа на сполох: “Господи! Будь же з нами! Боже, врятуй від болю, холоду і біди...” 8. Це усе правда. Це – просто дні, розпластані на плечах. Все це жахливо? А, може, ні? Питання в німих очах... Б’ється безгучно – бо день шумить – світле й гірке бажання. Це все прекрасно? Дуже болить – спрага – й ковток страждання! Боже мій милий! Скажи! Скажи! Боже, прости мені! Крапля, цілком випадково, – остання... Чаша розлилась... Стерлися гальма, винеслось все, що лежало на дні... Боже! Прости мені!!! 9. Тихше, тихіше. Стишся, вспокійся. Серце, не бийся, Не бийся, не рвися. Все проминає. Все проминає. І біль, і бажання – під сонцем зникає... 10. На їжу сумнівам – як зграї злих собак – душа покинута й тремтить у сподіванні... Свідомо вибрала собі цей дивний шлях. Тепер з небес чекаю покарання. А перше – що вогонь, що тепле сяйво твоїх очей – пригасне в білім дні.... Душа тремтить і гіркне в сподіванні, що ця любов приснилась лиш мені... 11. Від безпритульності й самотності не плачу. Від них, буває, плечі опадають. Вогонь згасила й затиснула губи. Це лиш життя. Тут ліків не буває. А бажане за дійсне не приймайте, й на вихор почуттів не піддавайтесь. Мінлива пристрасть і її пориви. Засліпить часом – потім світ немилий. 12. Живи собі своїм життям – воно окреме, З моєю долею воно ніяк не сходиться. Живи, працюй, розв’язуй всі проблеми. А мого – не торкай. Тебе це не обходить вже... А я – а я не твій невтішний рай. Я – не твоя . І музика, й душа. Давно – чужа. Не віриш? Не гадай. А краще прочитай цього вірша. 13. Маленька пригода. Ніхто й не помітив, коли вона сталась, для чого була. Мабуть, збіг обставин, бажань і довіри. У темряві й запалі – іскра пройшла. Маленький зародок невтілених надій – нежиттєздатний. Втишся. Не жалій. 14. Ну, як твої крила? Ще не облетіли? Іще не обтерлися в марних злітаннях? Так тісно і темно, як сонце зітліло. Так очі болять – коли згасло світання. 15. Дякую тобі, небо, за всі мої злети й падіння. Дякую тобі, небо, що в серці моїм живеш! Що є у душі потреба – жити в світлі прозріння, що у душі потреба – волю знати без меж... Але безмежна – лиш Господня воля. А для душі – і болю вже доволі. Епілог Слова – це дар чи покарання Бога? Душа у віршах – і багата, й вбога. Й лише найвище Слово – Бог лиш знає – чому вона так плаче і співає... На відстані очей На відстані – очей, бажань і мрій – ти – змій, ти – мій, на цілу мить – ти мій !!! *** Так буває! Це сон? Тільки сон наяву! Так чому ти не віриш у мрію живу? А мовчання – гучніше за всі-всі слова... Що ти хочеш почути? Бувають дива!!! Лінії Лінії тіла звинні, як змії. Очі – палають щасливі й невинні, щирі і пристрасні – в полум’ї дива: ти – моя мрія, нестямно щаслива!!! Пристрасть Нестерпно, нестримно пливе, напливає палає – жаги океан! Вмираю, злітаю, зміїно звиваюсь в жагучо-солодкий тан. На хвилі, у сплеску, в пориві – воскресну! Уся – відміняюсь від світу! Бо бути з тобою – як небо, як вітер – любити! летіти! летіти! Спалахом вогню Я спалахом вогню – від тебе затулюся. Люблю – чи не люблю? Болиш мені. Труюся – від гіркоти образ, свинцю тяжкого слова. Я спалахом вогню любов очищу знову. Райська гіркота Ти колись мені подарував цілу торбинку солодких яблук. І казковою ніч була, називалася – “райська яблуня”. А сьогодні – тобі віддаю гіркоту – результат спокуси. А ти думав – душу свою ? Не віддам! І ніхто не змусить. Змію, змію, змію-зміїще, ох, солодка твоя отрута. Але я – за неї сильніша ! І – розриваю пута! Розрада Поговори – і тихо, й неквапливо. Утиш мій біль, що гаряче кипить. Як літня, радісна, така блакитна злива зі мною будь – щасливу довгу мить. Усі думки – втекли аж до весни. Я вже не сяду на старий “Титанік”. В обіймах щастя спогади і сни, пригаслих мрій вогні тихенько тануть. Спустіло... згасло... Не торкайся тих хвилин, що в’януть коло мого поля. Відмовилась від марень. Біль затих. Ніхто не взнає – доля чи недоля... На терезах болю Сказав – так не буває. Став маревом із мрій. Світанок розвидняє: ти – мій. І ти – не мій. І не промовиш слово – воно впаде вагою, і терези схитнуться – і перекинуть мить. Я прошу – будь зі мною... Молю – не будь зі мною ! Щоби не впало небо, не втратило блакить. *** Пригасаючий біль.... Попіл спалених мрій. ...В танець – тіні їх білі – в холод вітру злетів сивий попіл листів, що в розлуці згоріли. Перелесник Ти – Перелесник, ти – отой, що кличе у синій холод, в осінь золоту. Ти – вітер, ти - мінливий і незвичний – усі думки міняєш на ходу. Ти – мрія, поклик, ти – жага польоту! А я живу у сутіні ночей... Мені відкрив дверцята у свободу – та сум залишив й тугу із очей... Падіння І наче вирок, пролунав дзвінок. Зватніли ноги. Як на ешафот ти все ж пішла. Твої збіліли губи. Шептало серце: “Ти себе погубиш!” Та йшла приречено – не утечеш від долі. Дивилась в вічі правді – босій, голій. ...Мов струмом вжалена, від дотику спиналася, І небо, й пекло в тобі розверзалося. Немов стихія, берегів не знаючи, від повноводдя свого захлинаючись, нестримно мчить в бурхливий океан – ламала греблі, ґрати і замки... Від недозволеної розкоші свободи – мутнівся розум – бідний і гіркий... А хтось над вами реготав спогорда... Пророцтво Якщо печаль така, як скрипки пісня, якщо любов – як вересневий дощ, якщо здійсниться все оте, зловіще, що проказала ворожбитка – ну то що ж? ...Якщо печаль така, як скрипки пісня, ....Якщо любов – як вересневий дощ… Руки По праву сторону розлуки – вогонь зі свічки – твої руки… Те, що залишила Я ніколи чекати тебе вже не буду. Я тебе залишила вчорашньому дню. Не боятимусь вже – що казатимуть люди. Я тебе залишила. І ні в чім не виню. А собі я залишу – ковточок повітря, запах свіжого ранку у літніх горах. Я залишу твій дотик – легенький, як вітер, присмак дивного літа на солоних губах. Я тебе вже ніколи не буду чекати. Не стривожусь дзвінком телефонним крізь ніч. Залишилось – ці вірші тобі дописати. І сльозинку легенько прогнати із віч. *** Все правильно, морально й дуже вірно. Я – перед вибором. І я зробила крок. Лише очей твоїх тужливий вирій згасає в траєкторіях думок. Німі питання О, як тепер спокійно на душі, Як знаю я, що ти уже далеко. Спокійно ? Не обманюй, не гріши. В очах твоїх – немов вечірнім смерком кричить тривожно й б’ється гайвороння, вітри шугають, в небі стугонять, німі питання – колами кружляють, довбають серце – і болять, болять... *** Притихли руки – і душа опала. Як листя. Грудень. Холодно. Зима. А як літала, мріяла, світала... Цю чашу випито. До дна, де нас – нема. Уламок літа Залишився маленький шматочок-уламочок літа. Залишився лиш серпень, лиш серпень, лиш серпень-серпок. А твоя уся ніжність теплом у цей вечір налита, в кожну гілочку, квітку, у щирі усмішки зірок. Я читаю у небі твою нетерплячу морзянку, загортаюся шаллю ласкавих вечірніх дощів. Я чекаю – й пірнаю У нічку оцю до світанку, Я тебе відчуваю, коли ти далеко – й без слів... Гравітація погляду Я потрапила в стан невагомості між світами: реальним і казкою. Нас на землю спускають умовності. Я випручуюсь – дотиком, ласкою. Гравітацію погляду маємо. Ти мене підіймаєш у небо. Ти мовчиш. Але знай – я літаю, бо у мене є казка про тебе! Ще раз про райське яблуко Навіщо, Господи, в раю ці заборонні зони? Ти щось таки перемудрив – це яблука стосовно. А може нам збрехав той гад, скрутив легенді руки? А може був щасливим сад? І не було розпуки і гніву Божого тоді, коли Адам і Єва торкнулись яблука… То змій – упав (худоба!) з древа між них – як третій, як сусід, аби людей судити! Вони й через мільйони літ не вміють боронити ЛЮБОВ... Вона для них – тяжка до сліз випробувань дорога. Все виясняли – хто поліз, зірвав, а хто до Бога пішов, сказав і доказав, а хто вже хрумкав смачно… Летіла зграя слів-отрав… Аж Богу стало лячно! Це – суть людська? А де ж ЛЮБОВ? Ні, є за що судити! Господь із раю виганяв невміючих любити! Далекі Ми такі вже далекі – Ми все далі і далі. Залишились – подробиці, Суть розмови – деталі... Основне – упускається, Головне – вислизає. Як змія – в’ється холодно: Нас – колишніх – немає. Віддистанційоване серце Від-дистан-ційоване серце... Болюча мережка змагань, і спогадів – скрипкове скерцо, і мрій, забуття намагань – усе – вже далекі колеса вагонів несуть в темноту... А спокою стишені плеса ці очі навпроти –зметуть! Від-дистан-ційоване серце... Хіба так буває? О, ні! Багрянець палкого бажання зіпнеться, як плющ по стіні! Червоним вітрилом! Що – стіни? Китайська, берлінська – дурня! Вдихаю світанки осінні - й чекатиму! Знову! Щодня! Спомин Ця любов так гірчить і болить – пекуче й надломно. І солодка вона, як змія, що зробила укус. Я покличу? Забуду? Чи мій оцей дивний спомин? Тільки зрадить і видасть мене розбурханий пульс. Квіти - плакатимуть, шаленітимуть в пристрастях. Грози... ...змиють втомлений пил на покірні тіла доріг. Та, минаючи осінь, солоні сліди корозій ще жовтітимуть їдко. А потім їх згасить сніг. Журавлику Я тебе відпускаю, журавлику милий! Осінь. Холодно. Сіро. Вже у вирій пора. Дотик тане в долонях. Розправлені крила. Сивиною на скронях – шлях, який ти обрав. Небо слід проковтнуло. Все. Минуло. Те, що не прожито Тут, серед квітів усіх немає єдиної – твоєї усмішки. А серед миттєвостей всіх – отієї свічечки і тиші уст твоїх. Є смак прісний життя у діловому світі. Й пісні – як каяття, за те, що не прожито... Дві хвилини Тобі колеса порахують час, Самотній місяць співчуття плистиме. А ти вже сам. Хвилини вже – без нас, такі неправильні, такі неприпустимі. Хоробрість відчаю – торкнутися тебе. Нестримність страху: зникнеш – не знайду... “Для тебе небо, бачиш, голубе…” Дай хоч рукою по обличчю проведу. Торкнусь щоки – яка це щемна ніжність. А очі – сяють – сонцем над тобою. І небеса світлішають блакитні на дві хвилини. Ще. І – їде поїзд. Теорія неймовірності Ти – моя неймовірності теорія, поле, вітром зоране, ліс, напнутий тишею, наче дзвонами... Ти – моє мовчання заборонене. *** Ми заборсались в словах, як у снігу, і думки згубили в цьому лісі. Тишу, магнетичну і живу, у кардіограму серця впишем. *** ... І не кажи. І не питай. І слів не треба. Ми просто перейшли на край самого неба. Твоє наближення відчувати шкірою твоє наближення немов прихід грози як трава під шквалами бурі померти з нестями (чи ніжності?) Господи спаси і оживати веселково алилуйя! Подаруй! Подаруй мені музику тіла! Подаруй мені казку дотику, щоб від ніжності серце зомліло, щоб не знала я – де ми? І хто це тут? Щоби світ відлетів поза обрій, ми – розтанули в сонці обіймів… Щоби в долю по краплі (як добре!) наливалося щастя повільно! Мовчи! Мовчиш? Мовчи. А в мене рай вулканом в серці дише. А ти мовчиш? Той не питай кому – ці вірші! Пекельний рай Коли твоя присутність, наче шкіра, так щільно дотикає моє тіло, коли твій погляд шкіру ту знімає... І завмирає шелест у дерев... А небо тихо закриває очі, бо не витримує страшну оцю напругу – очей, що пломеняться, тут, навпроти. І завмирає рух. ………… Пульсує лише бажання : будь! І не зникай! Бо я не можу навіть доторкнути тебе. Табу. І прірва! ……… Ти – як чорне небо. Твоя присутність – мій пекельний рай! *** Треба бути справжнім чоловіком, Щоби жінку – справді – покохати! Й не лише очима роздивлятись – Серцем і душею – відчувати... Бо краса – не просто довгі ноги, Губи й очі, посмішка і стан. Це – проміння, сяйво, це – від Бога – Істина – таємна і проста. Ти мене проведеш…. Ти мене проведеш до тролейбусів – звірів рогатих. Я поїду тихенько, писатиму вірші в блокнот. Ми не будемо спогади календарями гортати. Нам залишиться день цей – як жменька високих нот. Розпрозорився вересень чистим летючим блакитом, Львів розтанув медово, стікає солодким вогнем. Так, ми будемо разом, ми будемо, будем любити! Ми з тобою від себе – від себе ми не утечем. Значення Стоять калюжі – значить: падав дощ. Тривожні очі – значить, небайдужі! Слова говорять – все уже пройшло. А означають – все болить. І дуже. Кредо Мій Господи! Стою перед тобою! Я – тільки жінка, сповнена, як медом, словами й почуттями – не прощальними, а сяючими – й гірко-проминальними. Я – жінка! Й це – моє найвище кредо!
Другие материалы по теме
|