Коментувати також можна з та

Вт, 12/12/17, 06:35
Меню сайту
Категорії каталогу
Поезія Вірлени Н.Д. [16]
Поезія Долик Любові [8]
Поезія та проза Новіцької Ірини [1]
Поезія Андрійчук Тамари [0]
Поезія Андрійчук Дарини [1]
Поезія Shadow [2]
Поезія Колиба Максима [9]
Поезія. Ігор Крук [1]
Поезія Межова Любомира [47]
Поезія Стратович Ольги [32]
Поезія Дідик Миколи [26]
Поезія Кухарука Гліба [26]
Поезія Чернеги Олега [24]
Поезія Бугера Тетяни [11]
Поезія Ткачука Анатолія [42]
Поезія Сновиди Володимира [16]
Поезія Колибко Петра [3]
Поезія Гарасим Іванни [4]
Поезія Британ Галини [2]
Квашнівська Наталія [24]
Плід Ірина [8]
Давиденко Тетяна [15]
Олеськів Андрій [49]
Гулько Микола [14]
Лайт Юрій [11]
Грабинська Алла [43]
Артимишин Павло [34]
Багрій Марія [10]
Ткач Андрій [10]
Леся (slash) [4]
Марія (mariya_niko) [12]
Фесюк Галина [73]
Якубянець Марія [16]
Дужак Андрій [74]
Репецький Михайло [14]
Natalka-Fialka [15]
Мазур Оксана [92]
Шевців Михайло [1]
Федик Юрій [13]
Дрозд Христина [9]
Маріанна [197]
Поезія і проза Баранкевич Алли [109]
Собістянська Анастасія [1]
Ярина (yaruna) [1]
Масечко Сергій [33]
Грицай Іван [160]
Мандаринка [10]
Галюська [7]
Михальнюк Володимир [124]
Пікарось Сергій [47]
Опитування для Вас:
У Вас є власний сайт?
Всего ответов: 544

І як без статистики?
загрузка...
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Львівщини категорії та розділи української поезії, українська проза Поезія Долик Любові
 

Поезія Долик Любові. Збірка
Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком


Заповіт

З усіх заповітів і правил у світі
є найважливіше – уміти любити!

Літній спогад
Ми – щасливі, щасливі безмежно!
І у мокрих руках дощу
ми цілуємось – необережні,
а чи хтось нас побачив, почув?

Ми – краплинки тепла і літа,
дощова і небесна плоть,
діти сонця, любові, вітру!
І всміхнувся тихенько Господь!
Це був сон!
Неправда!
Це був сон!
Всього лиш сон.
Мені наснилось –
я тебе кохала...
Злетіло диво
до моїх вікон
і щастям
мою душу
сполохало...
Його я пила
жадібно!
До дна!
До захвату!
До повної нестями!

Сон відлетів –
щаслива дивина...
Лише тривога
залишилась
з нами.
Потреба

Буває у людей потреба
повітря свіжого, весни, ясного неба.
А вам відомо почуття потреби,
щоб хтось єдиний поруч був.
Лише для тебе.

Пояснення для чоловіків

А грішне тіло
прагне лиш любові,
тепла і погляду,
що тане у очах.
А для душі потрібне
тільки слово :
“кохана...”, “мила...” –
й спалахне свіча –
ота, що жевріла
в пітьмі, в далеких мріях...
Та не промовиш,
як душа німіє...
Образа

А я, може, – ледве жива,
а мені, може, – дуже боляче.
А у добрих твоїх словах –
як у теплому літі – сонячно.
А мені від твоїх образ –
дуже гірко і дуже прикро.
Як сліпий, ти не бачив сліз.
Як глухий, ти не чув ні схлипу.

На розп’ятті

Я живу на розп’ятті –
я живу на розпутті
власних дум і сумління –
щастя і каяття.

Чи я праведно грішна?
Чи я грішно невинна?
Чи це доля невтішна?
Чи це просто – життя?
Ковток ясного неба

То не для мене – утекти у божевілля,
у тихий мир і спокій із душею.
Найкраще в світі – бути, бути вільною!
А, може, справді, – не боротись з метушнею,
а залишити – хай живе собі.
Нехай існує . Але вже без тебе.
Я розчинюсь в повітрі голубім –
і стану лиш ковтком ясного неба...

***
Я йду і плачу – сяють небеса,
Душа страждає – й знову воскреса...
Бузкова музика

Мелодія – немов бузковий запах,
конвалій танець, ніжно-білі па...
І дощ-коханець на котячих лапах
крадеться в серце, де любов сліпа.

Сопілка мед виточує з очей,
сльозою чистить почуття незрілі.
Любов – жива крізь сутінки ночей –
так лагідно край неба рожевіла.

І ніжних крил ледь чутне дотикання,
Обійми вітру, радості, тепла,
Мені розвиднюють захмарене світання!
Я просто в серці музику знайшла!

Лід

Що ж, сама вибирала
долю таку.
Утікала від себе?
Не у човен ступила –
на крижину хистку!
Не кажіть вже нічого.
Не треба.
Не зігріють цей лід
ні краса, ні вогонь.
Він під сонцем –
ніяк не тане.
І мороз обпікає
пелюстки долонь,
і тихенечко –
серце в’яне:
“Як зігріти тебе, коханий?”

Нелюбов

Мамо! Мамусю! Кричу я від болю!
Більше не можу! Це дуже болить!
Ви ж мене вчили, ростили – Любов’ю!
Якже це – жити – і не любить!

Друга серія
Друга серія? Ні! Це вже інше кіно!
Там актори лиш трішечки схожі.
Подивись? Це ж не ми!
Все було так давно –
дні щасливі, ясні, заворожені.
Слово-дії

А ми пропустили світанок!
Він без нас розквітав
над туманом!
Ми проспали!
У літніх горах!
Просто ми –
загубили страх:
мчали в казку
нічного лісу,
завмираючи,
слухали тишу,
опадали
в зірках щасливих,
шаленіли
у теплих зливах...

І горіли,
і палахкотіли,
і нестямно,
і натхненно –
любили!!!
Банальна тема

Що за тема банальна – кімнатний вазон?
Ну, росте і росте – знай лише поливати?
Ти живеш як і він – у горшку заборон.
Все, що добре і зле, мусиш (?)
мовчки сприймати...

А раптом – дме з вікна,
а часом – просто спрага
за ласкою твоєю,
любов’ю і увагою…
Міраж

1.
Спокійно й тихо від твоїх очей,
і буря мовчки склала грізні крила.
Навіщо мучитись примарами ночей?
Я світло у твоїх очах відкрила.

А очі радісні назустріч променяться –
ну як сховатися від них, від миті щастя,
від світла й радості , в яких душа світає?
Це все неправильно. Такого не буває.

Та поглядом зустріну очі знову –
й тривожний день стає таким чудовим!

2.
Заспокійся уже – й не живи міражем.
В тебе є – в тебе є іще розум!
І не край своє серце болючим ножем.
Ми в емоціях жити не зможем!

3.
У світі вже зима і сніговії,
мороз і холод. І на серціі - іній.
Та розворушить, знову розігріє
його лише твоїх очей проміння!

4.
...Навіщо нам це борсання в снігу?
...Навіщо клопоти, проблеми і метання?
...І не кидаємо дорогу цю гірку.
...І наступаємо на горло всім бажанням.
5.
Сяйво над світом, тепло у долонях,
диво привітне, усміх в очах.
Це неймовірно – і невідомо
звідки це світло в нічних небесах!

6.
Я збожеволіла...
А все – у Божій волі –
чи я світаю, чи кричу від болю...
А розум – скутий, і такий доцільний.
А світ, мій Боже, – вільний, вільний, вільний!

7.
Несвоєчасність – так зимно,
як несподіваний холод.
Несвоєчасність – так дивно,
наче тепло понад снігом.
Неспівпадання усього –
часу, життя, дороги...
Тільки – єдина іскра.
Тільки іскра єдина –
схожа на диво, спалах,
вибух, тайфун, цунамі !
Знаєш, яка стихія?
В неї тяжкі сліди...
Дзвонить душа на сполох:
“Господи! Будь же з нами!
Боже, врятуй від болю,
холоду і біди...”

8.
Це усе правда.
Це – просто дні,
розпластані на плечах.
Все це жахливо?
А, може, ні?
Питання в німих очах...
Б’ється безгучно –
бо день шумить –
світле й гірке бажання.
Це все прекрасно?
Дуже болить –
спрага –
й ковток страждання!

Боже мій милий!
Скажи!
Скажи!
Боже,
прости мені!
Крапля,
цілком випадково, –
остання...
Чаша розлилась...
Стерлися гальма,
винеслось все,
що лежало на дні...
Боже!
Прости мені!!!

9.
Тихше, тихіше.
Стишся, вспокійся.
Серце, не бийся,
Не бийся, не рвися.
Все проминає.
Все проминає.
І біль, і бажання –
під сонцем зникає...

10.
На їжу сумнівам – як зграї злих собак –
душа покинута й тремтить у сподіванні...
Свідомо вибрала собі цей дивний шлях.
Тепер з небес чекаю покарання.
А перше – що вогонь, що тепле сяйво
твоїх очей – пригасне в білім дні....
Душа тремтить і гіркне в сподіванні,
що ця любов приснилась лиш мені...

11.
Від безпритульності й самотності не плачу.
Від них, буває, плечі опадають.
Вогонь згасила й затиснула губи.
Це лиш життя. Тут ліків не буває.
А бажане за дійсне не приймайте,
й на вихор почуттів не піддавайтесь.
Мінлива пристрасть і її пориви.
Засліпить часом – потім світ немилий.

12.
Живи собі своїм життям – воно окреме,
З моєю долею воно ніяк не сходиться.
Живи, працюй, розв’язуй всі проблеми.
А мого – не торкай.
Тебе це не обходить вже...
А я –
а я не твій невтішний рай.
Я – не твоя .
І музика, й душа.
Давно – чужа.
Не віриш?
Не гадай.
А краще прочитай цього вірша.

13.
Маленька пригода.
Ніхто й не помітив,
коли вона сталась,
для чого була.
Мабуть,
збіг обставин,
бажань і довіри.
У темряві й запалі –
іскра пройшла.

Маленький зародок
невтілених надій –
нежиттєздатний.
Втишся.
Не жалій.

14.
Ну, як твої крила? Ще не облетіли?
Іще не обтерлися в марних злітаннях?
Так тісно і темно, як сонце зітліло.
Так очі болять – коли згасло світання.

15.
Дякую тобі, небо,
за всі мої злети й падіння.
Дякую тобі, небо,
що в серці моїм живеш!
Що є у душі потреба –
жити в світлі прозріння,
що у душі потреба – волю знати без меж...

Але безмежна – лиш Господня воля.
А для душі – і болю вже доволі.

Епілог
Слова – це дар чи покарання Бога?
Душа у віршах – і багата, й вбога.
Й лише найвище Слово – Бог лиш знає –
чому вона так плаче і співає...
На відстані очей

На відстані –
очей,
бажань
і мрій –
ти – змій,
ти – мій,
на цілу мить –
ти мій !!!

***
Так буває!
Це сон?
Тільки сон наяву!
Так чому ти не віриш у мрію живу?
А мовчання – гучніше
за всі-всі слова...
Що
ти хочеш
почути?
Бувають дива!!!
Лінії

Лінії тіла
звинні, як змії.
Очі – палають
щасливі й невинні,
щирі і пристрасні –
в полум’ї дива:
ти – моя мрія,
нестямно щаслива!!!

Пристрасть

Нестерпно, нестримно
пливе, напливає
палає – жаги океан!
Вмираю, злітаю,
зміїно звиваюсь
в жагучо-солодкий тан.
На хвилі, у сплеску,
в пориві – воскресну!
Уся – відміняюсь від світу!
Бо бути з тобою –
як небо, як вітер –
любити!
летіти!
летіти!
Спалахом вогню

Я спалахом вогню –
від тебе затулюся.
Люблю –
чи не люблю?
Болиш мені.
Труюся –
від гіркоти образ,
свинцю тяжкого слова.

Я спалахом вогню
любов
очищу знову.
Райська гіркота

Ти колись мені подарував
цілу торбинку
солодких яблук.
І казковою ніч була,
називалася – “райська яблуня”.

А сьогодні – тобі віддаю
гіркоту – результат спокуси.
А ти думав – душу свою ?
Не віддам! І ніхто не змусить.

Змію, змію, змію-зміїще,
ох, солодка твоя отрута.
Але я – за неї сильніша !
І – розриваю пута!
Розрада

Поговори – і тихо, й неквапливо.
Утиш мій біль, що гаряче кипить.
Як літня, радісна, така блакитна злива
зі мною будь – щасливу довгу мить.

Усі думки – втекли аж до весни.
Я вже не сяду на старий “Титанік”.
В обіймах щастя спогади і сни,
пригаслих мрій вогні тихенько тануть.

Спустіло... згасло... Не торкайся тих
хвилин, що в’януть коло мого поля.
Відмовилась від марень. Біль затих.
Ніхто не взнає –
доля чи недоля...
На терезах болю

Сказав – так не буває.
Став маревом із мрій.
Світанок розвидняє:
ти – мій. І ти – не мій.

І не промовиш слово –
воно впаде вагою,
і терези схитнуться –
і перекинуть мить.

Я прошу – будь зі мною...
Молю – не будь зі мною !
Щоби не впало небо,
не втратило блакить.

***
Пригасаючий біль....
Попіл спалених мрій.
...В танець – тіні їх білі –
в холод вітру злетів
сивий попіл листів,
що в розлуці згоріли.
Перелесник

Ти – Перелесник,
ти – отой, що кличе
у синій холод,
в осінь золоту.

Ти – вітер,
ти - мінливий
і незвичний –
усі думки міняєш на ходу.

Ти – мрія, поклик,
ти – жага польоту!
А я живу у сутіні ночей...
Мені відкрив дверцята у свободу –
та сум залишив
й тугу із очей...
Падіння

І наче вирок,
пролунав дзвінок.
Зватніли ноги. Як на ешафот
ти все ж пішла. Твої збіліли губи.
Шептало серце: “Ти себе погубиш!”
Та йшла приречено – не утечеш від долі.
Дивилась в вічі правді – босій, голій.
...Мов струмом вжалена,
від дотику спиналася,
І небо, й пекло
в тобі розверзалося.
Немов стихія,
берегів не знаючи,
від повноводдя свого
захлинаючись,
нестримно мчить
в бурхливий океан –
ламала греблі,
ґрати і замки...
Від недозволеної
розкоші свободи –
мутнівся розум –
бідний і гіркий...

А хтось над вами реготав спогорда...
Пророцтво

Якщо печаль така, як скрипки пісня,
якщо любов – як вересневий дощ,
якщо здійсниться все оте, зловіще,
що проказала ворожбитка –
ну то що ж?

...Якщо печаль така, як скрипки пісня,
....Якщо любов – як вересневий дощ…

Руки

По праву
сторону
розлуки –
вогонь
зі свічки –
твої
руки…
Те, що залишила

Я ніколи чекати тебе вже не буду.
Я тебе залишила вчорашньому дню.
Не боятимусь вже – що казатимуть люди.
Я тебе залишила.
І ні в чім не виню.

А собі я залишу – ковточок повітря,
запах свіжого ранку у літніх горах.
Я залишу твій дотик – легенький, як вітер,
присмак дивного літа на солоних губах.

Я тебе вже ніколи не буду чекати.
Не стривожусь дзвінком телефонним крізь ніч.
Залишилось – ці вірші тобі дописати.
І сльозинку легенько прогнати із віч.

***
Все правильно, морально й дуже вірно.
Я – перед вибором. І я зробила крок.
Лише очей твоїх тужливий вирій
згасає в траєкторіях думок.

Німі питання

О, як тепер спокійно на душі,
Як знаю я, що ти уже далеко.
Спокійно ? Не обманюй, не гріши.
В очах твоїх – немов вечірнім смерком
кричить тривожно й б’ється гайвороння,
вітри шугають, в небі стугонять,
німі питання – колами кружляють,
довбають серце – і болять, болять...

***
Притихли руки – і душа опала.
Як листя.
Грудень.
Холодно.
Зима.
А як літала,
мріяла,
світала...
Цю чашу випито.
До дна,
де нас – нема.
Уламок літа

Залишився маленький
шматочок-уламочок літа.
Залишився лиш серпень,
лиш серпень, лиш серпень-серпок.
А твоя уся ніжність
теплом у цей вечір налита,
в кожну гілочку, квітку,
у щирі усмішки зірок.

Я читаю у небі
твою нетерплячу морзянку,
загортаюся шаллю
ласкавих вечірніх дощів.
Я чекаю – й пірнаю
У нічку оцю до світанку,
Я тебе відчуваю,
коли ти далеко – й без слів...
Гравітація погляду

Я потрапила в стан невагомості
між світами:
реальним
і казкою.
Нас на землю спускають
умовності.
Я випручуюсь – дотиком, ласкою.

Гравітацію погляду маємо.
Ти мене підіймаєш у небо.
Ти мовчиш. Але знай – я літаю,
бо у мене є казка про тебе!
Ще раз про райське яблуко

Навіщо, Господи, в раю ці заборонні зони?
Ти щось таки перемудрив –
це яблука стосовно.
А може нам збрехав той гад,
скрутив легенді руки?
А може був щасливим сад?
І не було розпуки і гніву Божого тоді,
коли Адам і Єва торкнулись яблука…
То змій – упав (худоба!) з древа
між них – як третій, як сусід,
аби людей судити!
Вони й через мільйони літ
не вміють боронити ЛЮБОВ...
Вона для них – тяжка до сліз
випробувань дорога.
Все виясняли – хто поліз, зірвав,
а хто до Бога пішов, сказав і доказав,
а хто вже хрумкав смачно…
Летіла зграя слів-отрав…
Аж Богу стало лячно!
Це – суть людська? А де ж ЛЮБОВ?
Ні, є за що судити!
Господь із раю виганяв
невміючих любити!
Далекі

Ми такі вже далекі –
Ми все далі і далі.
Залишились – подробиці,
Суть розмови – деталі...

Основне – упускається,
Головне – вислизає.
Як змія – в’ється холодно:
Нас – колишніх – немає.
Віддистанційоване серце

Від-дистан-ційоване серце...
Болюча мережка змагань,
і спогадів – скрипкове скерцо,
і мрій, забуття намагань –

усе – вже далекі колеса
вагонів несуть в темноту...
А спокою стишені плеса
ці очі навпроти –зметуть!

Від-дистан-ційоване серце...
Хіба так буває? О, ні!
Багрянець палкого бажання
зіпнеться, як плющ по стіні!

Червоним вітрилом!
Що – стіни?
Китайська,
берлінська –
дурня!
Вдихаю світанки осінні -
й чекатиму!
Знову!
Щодня!
Спомин

Ця любов так гірчить
і болить –
пекуче й надломно.
І солодка вона,
як змія,
що зробила укус.
Я покличу? Забуду?
Чи мій оцей
дивний спомин?
Тільки зрадить
і видасть мене
розбурханий пульс.

Квіти - плакатимуть,
шаленітимуть в пристрастях.
Грози...
...змиють втомлений пил
на покірні тіла доріг.
Та, минаючи осінь,
солоні сліди корозій
ще жовтітимуть їдко.
А потім їх згасить
сніг.
Журавлику

Я тебе відпускаю,
журавлику милий!
Осінь. Холодно. Сіро.
Вже у вирій пора.
Дотик тане в долонях.
Розправлені крила.
Сивиною на скронях –
шлях, який ти обрав.

Небо слід проковтнуло.
Все.
Минуло.

Те, що не прожито

Тут, серед квітів усіх
немає єдиної – твоєї усмішки.
А серед миттєвостей всіх –
отієї свічечки
і тиші уст твоїх.
Є смак прісний життя
у діловому світі.
Й пісні – як каяття,
за те, що не прожито...
Дві хвилини

Тобі колеса порахують час,
Самотній місяць співчуття плистиме.
А ти вже сам. Хвилини вже – без нас,
такі неправильні, такі неприпустимі.

Хоробрість відчаю – торкнутися тебе.
Нестримність страху: зникнеш – не знайду...
“Для тебе небо, бачиш, голубе…”
Дай хоч рукою по обличчю проведу.

Торкнусь щоки – яка це щемна ніжність.
А очі – сяють – сонцем над тобою.
І небеса світлішають блакитні
на дві хвилини. Ще.
І – їде поїзд.

Теорія неймовірності
Ти – моя неймовірності теорія,
поле, вітром зоране,

ліс, напнутий тишею,
наче дзвонами...

Ти – моє мовчання
заборонене.

***
Ми заборсались в словах, як у снігу,
і думки згубили в цьому лісі.
Тишу, магнетичну і живу,
у кардіограму серця впишем.

***
... І не кажи.
І не питай.
І слів не треба.
Ми просто перейшли на край
самого неба.
Твоє наближення
відчувати шкірою
твоє наближення

немов прихід грози

як трава
під шквалами бурі
померти
з нестями
(чи ніжності?)

Господи
спаси

і оживати
веселково
алилуйя!
Подаруй!

Подаруй мені музику тіла!
Подаруй мені казку дотику,
щоб від ніжності серце зомліло,
щоб не знала я – де ми? І хто це тут?

Щоби світ відлетів поза обрій,
ми – розтанули в сонці обіймів…
Щоби в долю по краплі (як добре!)
наливалося щастя повільно!

Мовчи!

Мовчиш? Мовчи.
А в мене рай
вулканом в серці дише.
А ти мовчиш?
Той не питай
кому – ці вірші!
Пекельний рай

Коли твоя присутність, наче шкіра,
так щільно дотикає моє тіло,
коли твій погляд шкіру ту знімає...
І завмирає шелест у дерев...
А небо тихо закриває очі,
бо не витримує страшну оцю напругу –
очей,
що пломеняться,
тут, навпроти.
І завмирає рух.
…………
Пульсує
лише бажання :
будь!
І не зникай!
Бо я не можу
навіть доторкнути
тебе.

Табу.
І прірва!
………
Ти – як чорне небо.
Твоя присутність –
мій пекельний рай!

***
Треба бути справжнім чоловіком,
Щоби жінку – справді – покохати!
Й не лише очима роздивлятись –
Серцем і душею – відчувати...
Бо краса – не просто довгі ноги,
Губи й очі, посмішка і стан.
Це – проміння, сяйво, це – від Бога –
Істина – таємна і проста.

Ти мене проведеш….
Ти мене проведеш
до тролейбусів –
звірів рогатих.
Я поїду тихенько, писатиму вірші в блокнот.
Ми не будемо спогади календарями гортати.
Нам залишиться день цей –
як жменька високих нот.

Розпрозорився вересень

чистим летючим блакитом,
Львів розтанув медово, стікає солодким вогнем.
Так, ми будемо разом, ми будемо, будем любити!
Ми з тобою від себе – від себе ми не утечем.
Значення

Стоять калюжі – значить: падав дощ.
Тривожні очі – значить, небайдужі!
Слова говорять – все уже пройшло.
А означають – все болить. І дуже.

Кредо

Мій Господи!
Стою перед тобою!
Я – тільки жінка,
сповнена, як медом,
словами й почуттями –
не прощальними,
а сяючими –
й гірко-проминальними.
Я – жінка!
Й це – моє найвище кредо!



Другие материалы по теме

Додав: virchi (26/02/07) | Автор: © Василь
 
Розміщено на сторінці: Збірки поезії, поеми, Поезія Долик Любові
 
Переглянули твір - 5988 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 2
avatar
1 karas • 21:28, 02/08/13
Ми всі боягузи , і я напевно також ! Друкуватися збірками - ми питаємо себе - а це як ! Це треба мати велику силу волі щоб писати багато , і одночасно . Коли людина пише багато - можна прочитати її душу . Душа авторки - це бажання бути самою доброю і дарувати серце іншим. Даремно ми не повертаємося на минулі круги...
avatar
0
2 iv-ann • 19:38, 17/08/15
Людина часто сама себе жаліє , бо лінь обпікає серце , і не бажання поділитися , чи коментарем , чи підтримкою , чи просто написати , розказати про себе у віршах ...


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


             Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Буктрейлер на книгу О.Сизоненко "Ст...
00:02:29

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Twitter, Тел.: 068-083-95-79
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz