Чт, 21.11.2024, 17:25
Меню сайту
Категорії каталогу
Поезія Вірлени Н.Д. [16]
Поезія Долик Любові [8]
Поезія та проза Новіцької Ірини [1]
Поезія Андрійчук Тамари [0]
Поезія Андрійчук Дарини [1]
Поезія Shadow [2]
Поезія Колиба Максима [9]
Поезія. Ігор Крук [1]
Поезія Межова Любомира [47]
Поезія Стратович Ольги [32]
Поезія Дідик Миколи [26]
Поезія Кухарука Гліба [26]
Поезія Чернеги Олега [24]
Поезія Бугера Тетяни [11]
Поезія Ткачука Анатолія [44]
Поезія Сновиди Володимира [16]
Поезія Колибко Петра [3]
Поезія Гарасим Іванни [4]
Поезія Британ Галини [2]
Квашнівська Наталія [24]
Плід Ірина [8]
Давиденко Тетяна [15]
Олеськів Андрій [49]
Гулько Микола [14]
Лайт Юрій [11]
Грабинська Алла [43]
Артимишин Павло [34]
Багрій Марія [10]
Ткач Андрій [10]
Леся (slash) [4]
Марія (mariya_niko) [12]
Фесюк Галина [73]
Якубянець Марія [16]
Дужак Андрій [74]
Репецький Михайло [14]
Natalka-Fialka [15]
Мазур Оксана [92]
Шевців Михайло [1]
Федик Юрій [13]
Дрозд Христина [9]
Маріанна [197]
Поезія і проза Баранкевич Алли [109]
Собістянська Анастасія [1]
Ярина (yaruna) [1]
Масечко Сергій [33]
Грицай Іван [178]
Мандаринка [10]
Галюська [7]
Михальнюк Володимир [118]
Пікарось Сергій [47]
Опитування для Вас:
Дайте оцінку сайту української поезії
Всего ответов: 607

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Львівщини категорії та розділи української поезії, українська проза Поезія Долик Любові
 

Поезія Долик Любові. "ВЕРЕСНЕВИЙ ЕТЮД"

Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком

Вересневий етюд

Відлуння усмішки
і передзвін проміння,
зеленолиста
течія дерев,
бруківки устілки,
дороги павутиння,
а коло ратуші –
закаменілий лев.

Старіє осінь.
Пише нам послання.
Прозорі очі
дивляться наскрізь.
І стеляться
рядки оповідання –
терпкі і жовті,
й золоті – до сліз.

День-листопад

Я під наркозом осені
не відчуваю болю.
Я із землі – випростуюсь.
Стаю собою.

Тихо,
сумно,
незатишно.
Як у наближенні раю.
У піднебесному затінку
настрій собі вибираю.

Ще медовіють буки,
пристрасно дуб багряніє.
В кольорі вигасли звуки.
Вулиця в осені мліє...

Сумно.
Спокійно. Тихо.
Просто –
день-листопад.
Трішечки
менше сміху.
Й дорога.
Вперед.
Чи назад?

Вияснення стосунків

Пінг-понги слів.
Єдиноборство мук.
У склянках бурі.
Сумніви кошлаті.

І забуваємо
про ласку тихих рук.
І забуваємо,
що вміємо – кохати!

Вірую

А ця осінь
так безнадійно,
так відчайдушно прекрасна –
як остання
молитва “Вірую”
в устах помираючого...

Драматургія осені

Драматургія осені – щемлива.
Романи пише золотим пером.
І п’єси ставить – про вітри звабливі.
Один – лукавим був... І джиґуном!

Нахабно шарпав ніжну одежину
з тонких плечей тендітної верби.
По клаптику. Щомиті. Щохвилини.
Усю красу – пошматував, згубив...

Фінал трагічний. Розорив у світі
багатство осені – промчав, немов орда.
Та на вербі – вже брунечки тендітні
втішають світ, що осінь – не біда.

Велична пісня вічної любові
усе ж звучить з її пошерхлих уст!
Як вітер – чоловік. Не вір ні слову!
Життя продовжиться.
Із жінкою.
Отут!

Дон Гуан

Був дон Гуан!
Нарешті він відкрив
єство своє,
і прагнення,
і мислі!
Немов вітрильник –
крізь жіноцтво плив:
втішався,
покидав,
як вітер – свиснув,
зривав цілунки
їх солодких губ –
але марніли квіти сподівання...
Ох, дон Гуан!
Ти – не пізнав їх суть!
О, почекай!
Ще
буде
донна
Анна!

Надвечірні будинки

Надвечірніх будинків таємничої суті
я ніяк, я ніяк не збагну:
то ж душа в них відсутня, і серце відсутнє?
Звідки ж мають оцю таїну?

Бачать вікна прозорі те, що криється в душах,
заглядають у небо і світ.
Заглядають у сонце і у ніч цю темнющу,
заглядають у тисячі літ.

Ніч тихенько на плечі опускає їм морок
і розказує дивні казки.
І в кімнатах-квартирах, коридорах, коморах
оживають таємні стежки.

І виходять з будинків таємничі легенди –
сиві й втомлені, наче цей брук.
І бредуть поодинці.
І помалу, злегенька
наші долі
висотують з рук...

Металевий вересень
(детективна фантасмагорія)

А верба ще зелена.
Заіржавіли клени.
І каштани поїла іржа.
Небо – сіро-сталеве.
Купка хмар металевих.
Місяць – лезо тонкого ножа.

Небо – сталеве.
Різьблені ґрати.
Затримано сонце.
На три доби.
Йому доведеться
свідчення дати.
Такий вже порядок –
що не роби.

Свідки – сусіди.
Місяць. Єхидно
вищирив гострий
останній зуб:
- Нічого не бачив!
Бо темно, не видно.
Зірками займався –
відбились від рук.

Про сонце? Про “это”?
Там хмари канкрєтно
щоденно просовують
в стіл хабарі!

А ви, пани судді,
сліпими не будьте!
Воно ж собі Сонце –
і там, угорі
на нього нечасто
увагу звертають,
і кажуть, що чисте, святе!

На сонці частенько
і плями бувають.
Ніхто їх звідтіль не змете!

А Сонце – крізь дощ,
крізь веселки і роси
засмучене здійме лице:
- Навіщо підозри?
- Навіщо погрози?
- Я – Сонце!
- Я – СОНЦЕ!
І ВСЕ.

Передгроззя

Із пекла, певно, вискочив диявол
(нещільно двері зачинив Господь!),
й небесну баню риком потрясав він,
а блискавиці – гнав у хоровод,

щоб непритомне небо пожирали!
І чорна паща кидала вогонь....
То злобу, що в серцях понаростала,
диявол, граючись, повипускав з долонь...

Дива не сталося

Дива не сталося.
Сумно.

Начебто дощ чи злива
свято зіпсули.

Плаче іржава
ринва скімлива.
Не сталося
дива.

Порозходилися люди.
І не чекайте чуда.
Не буде.

Втомлене небо

Втомлене небо
впало
на землю зливою –
так, наче жінка,
зморена
працею
неможливою.
Не пам’ятаючи,
хто вона
і навіщо у цьому світі.
Спочине.
В землі на грудях.
І далі
могтиме
жити.

Як подзвонити до Господа Бога?
Одна хвилина, каже нам реклама,
то десять – в тата, сорок сім – у мами.
Хвилини телефонної розмови –
то насолода – мало не казкова!

І слухають покірно телефони
всі наші теревені, передзвони.
Хвилини різні – плітки і новини,
Болючі й щирі, й радісні хвилини.

Коли ж заляже у душі тривога,
і повінь сліз затопить береги,
як подзвонити, ви скажіть, до Бога?
Почути голос втішний, дорогий?

Почути, що тебе усе ж Він любить,
все буде добре, і ущухне біль.
Святу молитву промовляють губи,
благають: Отче наш і Боже мій!

Нарада

Сніг тихо падав на розпечені слова,
холодний вітер їм гасив емоції.
Боліла з словоборства голова.
Й ніхто не визнав – ані суті, ні пропорції.

Очікування чуда

Очікування чуда
завжди властиве людям.
Чого ж його чекати?
Самі – зробіть, зробіть!
Прийдіть у душу сонцем,
чи просто подарунки
на Миколая
під подушку
покладіть…

Щастя

А щастя – зовсім, зовсім не питання.
Воно впаде, як манна із небес.
Отут і нині – є кафе вокзальне.
І є буфетниця – можливо, маргінес?

Але смішна і вперта випадковість
звільняє душу – тут. І саме тут.
У чому щастя? В музиці? У слові?
У тім, що твої очі розцвітуть!

Нічний дощ

А за вікном, а за вікном –
мій добрий друг уже прийшов –
жива вода свавільна!
Напоїть ніч живлющим сном.
Що він шепоче за вікном?
Що я – прекрасна й вільна!

Наліт

Горобці, як лавина,
як наліт спецзагонів:
швидко, чітко,
десантом стрімким
обнесли ягідки
і помчали...
В агонії
горобині
здригались
гілки...

Зимове небо

Скипає повінь скрижанілих хмар –
згромаджує тороси.

Згасили осінь,
вихолонув жар.

Прийшли
морози.

Зимова земля

Зими
самотні ікебани
дзвенять
у холод чорно-білий,
мов шрами,
де згоїлись рани,
боліли.

Зимова просторінь

Зимова просторінь – немов об’ємність дзвонів:
висока, сонячна, морозна – дин-нь і дин-нь.
У просторі отому неба повно.
І чітко визначаєшся у тому,
що любиш світ оцей. І все. Амінь.

***

Що, мої буки? Усе невідомо?
Спить ще весна за далеким селом.
Нічка ще темна, нічка ще довга.
Небо – нахмарить червоне чоло –
вітер холодний його розшматує,
віхті здирає з білих одеж.
Темні стежини – люди торують
в синій вогонь від зимових пожеж.

***
От стою і погляну на небо –
там маленький блакитний клаптик.
Наче хтось перебіг через ребра
сивих хмар – і всміхнувся раптом -
поміж довгих пустель утоми,
понад снігом-днів-ліхтарів.
Як життя нам триває недовго.
Для любові – як мало днів.

Передноворічний час

Пісню доспівано. Каву допито.
Що тільки з мріями цими робити?
Де помістити цих білих метеликів?
В горах – зірки. І туманів настелено.
М’яко згасають і тихо спалахують
голки ялиночки – от уже диво!
Доноворічний час добігає.
Спогад щасливий. До сліз – а щасливий!

Медова скрипка

Медовий голос скрипки
повів мене у літо,
в густий і тихий вечір,
напоєний теплом.
Медово пахнуть зорі,
медово сяють квіти,
і надвечір’я скрипка
звучить, немов псалом.

Королева казок

Королева казок, літописниця мрій,
ворожбитка, красуня, царівна –
у танок підняла всенький світ золотий!
В небеса, як у дзеркало срібне

задивляються пари вогняних танцюристів:
клени й буки – партнери палкі;
просять в танець вербу ще й акацію ніжну –
о, які граціозні, тонкі!

А мереживо рухів! А костюми – розкішні!
(Караванська а чи Пустовіт?)
Хто придумав цю пісню, цю мелодію ніжну,
танець тихих розчулених віт?

Ніжним вальсом – і небо
вересневе спливає –
дивна музика – тоне в очах,
вогнеквітом злітає, пломеніє-палає
на танцюючих
в осінь
гілках.

Маестро! Музику!

Маестро, музику –
нестримні кольори,
поривність руху,
запал енергійний!

Маестро, музику! –
Злітають догори
летючі крила,
ніжні і лелійні.

У згинах, переливах тих зап’ясть,
що музику зуміли увібрати,
летить нестримно пристрасть –
хто ж воздасть
хвалу тій музиці ?..
Маестро! Танцювати!

Говерла

Весняний ліс – спокусливий і ніжний!
І – чистота незаймана! Карпати!
Вінець творіння – ця краса розкішна!
Могуть оця – велить тобі – літати!

***

Тут – можна просто дихати
синім високим небом.
Можна – просто порухати
хмарам кудлатим ребра.

Зорі, кошлаті, як вівці,
плечі твої укриють
сяючим злото-намистом –
й здійсняться усі твої мрії!

***

А там – чистіть така блакитна!
Напевно, там і Бога видно!
І там – літається душі,
яка так просить: ”Світла! Світла!”
А там – чистіть така блакитна!
Туди, о серце, поспіши!

Втомлений вечір

Примружені повіки ліхтарів.
І небосхил – так темно-синьо втомлений.
Бредуть у вечір стежечки слідів.
Згасає день, як свічечка надломлена.

***

На перехресті вітру і весни
несамовитим розпачем снігів
дзвінка вода розхлюпувала сни,
і мрії – проростали навздогін.

Синиця

Невловно сріблясте чекання
серпанками ніжності мліє.
Довірлива тиша світання
бруньки розпускає – надіям!

Розгойдує хмарам колиску –
і будить з солодкого сну.
Над світом блакитна завіска
усім сповіщає – весну!

Львівські горобці

Вітрило неба на шпилях Ельжбети,
і сонце бавиться вітринами і склом.
Як на футболі, горобці-бешкетники
запекло галасують. Напролом

злітають вверх за гуркотом трамваїв,
Міцкевичу сідають на плечах,
і ратушу провідають. У гаю
Шевченковому – стишаться в гілках

поміж привітної і тихої старині,
поміж хатинами, де навіть час завмер.
Тут – все колишнє. Там – усе, що нині.
А горобці – завжди. Тоді й тепер.

Конгрес туманів

В Карпатах – всесвітній
конгрес туманів.
Прибули – поважні
пани і пані:
імлисті,
білі,
сіро-пухнасті,
сповнені дива,
туманного щастя.
Дуже розважливі,
трохи ліниві.
Та – сповнені
казки,
сповнені –
дива.
Горобина
А горобина вже така рясна.
І небо так дочасно посивіло.
Бульби копають, тоне далина
в димах і смутку трав посоловілих.
На гілці - яблуко, а гарбузи – в городі.
Є всьому місце й час уже прийшов.
І небо тане від сумних мелодій,
І сяє осінь в золоті обнов.

***

Мої осінні – тихі, тихі думи...
Така краса, така ясна печаль.
В повітрі тягне димом, наче сумом,
А хмари в зиму перевозять жаль.
Яка ж це радість – підсумок, здобуте.
Як на вершині – станеш і зориш,
Що пройдено, що втрачено, набуто,
і жодну мить уже не воскресиш.
А є лише оця ясна тривога,
і сиві та високі небеса,
землі молитва – до людей і Бога,
та величальна, радісна краса.

Кармен-сюїта

Дерева заплелись у макраме –
у колір спокою, контрастного із літом.

Була Кармен в Проспера Меріме.
А пан Бізе їй написав сюїту.

Летіла пристрасть, як вогненний пал –
серця в любові й ревнощах згоряли.

Закінчився осінній карнавал.
Листки опали.

Підводне світло

Підводне світло любив Да Вінчі,
коли щезає тінь,
а сяє – тільки її обличчя
крізь час і тлін.

Передноворічна електричка

Так в електричці затишно – ялинки
уже везуть із турківських лісів.
І люди притомились – на спочинку
у них думки і перехльости слів.
Цей темний вечір їде із Явори
і крадькома у тишу заглядає.
Бо перед святом, що прийде вже скоро,
усі лиш дива і тепла чекають.

Ковдра для душі

В вагоні, в тихому куточку
знайдеться ковдра для душі.
Вмощу її, як в сповиточку.
Хай відпочине. Зворушив
мене цей затишок вагонний,
моторів басовитий спів,
коліс – постуки, передзвони,
і – жодних слів, і – жодних слів!
І за вікно пірнають очі
у надвечірній тихий світ.
Тікає з серця потороччя.
Душа спочине – так, як слід.

Вдома

Тільки затишок. І тепла ніжна втома.
Я закутаюсь і притулюсь до мами.
Я – удома, Господи, я – вдома!
Щезнуть всі проблеми за горами,

Темна ніч нехай ковтне гризоти.
В цю оселю – сонечко лиш світить.
Я – у мами. Я – дитина, доти,
поки є моя мамуся в світі!

Сонце, що сідає

Сонце, що сідає,
золоте, як осінь.
Хмари золотаві
покладе в покоси.
Сонце, що сідає,
тепле й ніжне-ніжне,
і щемить на серці,
наче дим вітчизни.

Прогноз

Якби були такі,
неначе небо,
як свіжі квіти,
сповнені весни,
людські бажання,
посмішки – не треба
було б нам ні грошей, ані війни.

На цвинтарі

Г.Г.

Вінки ще свіжі.
А в самотній постаті
є стільки горя.
І в очах – пітьма.
А у повітрі,
у холоднім просторі
німує крик:
“Його
нема!
Нема!”

Операційна

Розчахнуте небо
білим світлом.
Операційна Господа Бога.
Душу повинен
зцілити.

Злих новин розірвані папери
відчинили в нещастя двері.

Вітер туго бинтує сльози,
щоби не лились дощами
з хмари.

І ви, тумани,
готуйте марлю!

Крильми обережними
кардіолог-вітер
торкнеться
серця
обпеченого:
треба –
жити!

Гіркота

Я набираю в очі сльози
І затуляюся від світу.
Душа – немов липневі грози –
болить, на блискавки розбита.

До горла повінь підступає
з глибин невтишних ридань
Чому? Чому все так буває?
І скільки буде ще питань?

Поезія

Моя поезія – як зорі в небесах.
Ти їх ніяк не визначиш на користь.
Ні світла, ні тепла із них нема.
Який в них толк? Вони ж у небі – зорі!

А їх згаси,
дай чорноту одвічну...
Поезія
присутність неба
свідчить.

Негарним небо не буває

Негарним небо не буває –
воно завжди прекрасне!
Чи мліє в розкоші світання,
чи в надвечір’я гасне.

Розсипало розкішні коси
у кучерях пастелі:
блакить – в рожеве перелила
прозорі акварелі.

А задзвенить – високо й щиро –
від повноти і сили
у синій повені травневій,
у життєдайній зливі!

Негарним не буває небо –
так пристрасно високе,
ясне і хмарне – дивовижне...
І таємничооке...

Осиковий оркестр

Високі нотки в берізки в гілочках
тремтять, дзвенять ковтками золота.
Взяла й осика до рук сопілочку,
а клен медового додав їй голосу -

летять мелодії тонкими хвилями,
як павутинки, натхненно й болісно.
І партитурами весь світ осипаний –
оркестр осені з прозорим голосом.

Репертуар на жовтень

Звучить у парку букова алея,
як контрабас, густий, неначе мед,
вливається в м’яке контральто кленів,
й пливе під музику берізковий балет.

Білі тюльпани

Холод – у сяйві білих тюльпанів:
двоє – самотні у натовпі бурих.
Але над білими – світло не в’яне!!!
А понад бурими – мжичка похмура...

Карусель узбіччя

Карусель узбіччя:
пропливають пишно
клени і тополі,
і квітучі вишні.
Молода, замріяна,
тонконога юність
дівчина-берізка
ніжно усміхнулась.
А над тим зеленим,
затишним сувоєм
порядкують хмари
пишні та суворі.

Портрет весни

Портрет весни – стрімкий зелений вихор.
Портрет весни – цвітіння і життя.
Ще вчора їй мороз у спину дихав,
Та нині – любить, і живе, і квітне!
Вона – весна! До самозабуття!

Дотики зелені

Лоскоче руки шепіт ніжних трав.
Тремтять на шкірі дотики зелені.
Весна – народження! І хвилями октав
Звучать краси й кохання полонені!

Силуети ніжності

Силуети ніжності у небі,
лагідності дотики самітні –
вітер покохав зелені верби,
кликав їх у небо полетіти.

Не могли. Лиш коси розплелися.
Вітер вербам малював портрети –
в надвечірній, лагідній блакиті
витончені, ніжні силуети.

Горбата хмара

Горбата хмара,
наче добрий пес,
коло каміна –
біля небокраю...
А жар заграви
вже стихає...
Щез.
Повільний вечір
тихо пригасає.

Примовкли в тиші
передзвони трав.
Звучить лише молитва урочиста –
подяка світлодиву дня.
Й причастям – благодать росиста.

Осінні мелодії

1.
Грає скрипка золотим промінням,
витинає чардаш і гопак.
Танець осені – палкий, гарячий, рвійний –
гей, усі зі мною – так, отак!

І летять, як пристрасть, карнавали,
поцілунки, дотики жаркі...
Осінь – як востаннє танцювала
у жагучім вихорі палкім...

2.
Чому люблю вас, мокрі вечори?
Осінні, темні – ви мені як рідні.
Чи говори, а чи не говори –
ці очі ліхтарів такі привітні.
А тихий дощик зрозуміє все,
уважно вислухає, й пошепки розрадить.
Життя осіннє – підсумки і щем,
і біль душі, який дощі загладять

Крила

То коли ж у людини все ж з’являються крила?
Анатомія твердить – це із сфери фантазій.
Не буває ніколи. Що Ікар? Та ж розбився!
Це усе несерйозно. Мрії, крила – лиш фрази.

Але що відбувається з організмом закоханим?
Він напоєний щастям,
ще нічим не сполоханим!

І вдихає цілунки, сяйво ніжної вроди!
(очі, очі навпроти!)
От тоді – що за крила – всупереч всій природі

Й анатомним наукам – у людей виростають?
А летять! Вище сонця! Вище неба – злітають!

Букет

Це неймовірно, що не говори, -
така французька вишуканість квітів,
а композиція, а форми, кольори!
І елегантність, і така палітра!
Дивлюсь, дивуюсь, тішусь крадькома...
Сміються неба волошкові очі.
І в тому винен ти – чи я сама? –
що цей букет про ніжність нам шепоче?

Молоде вино

1.
Собою бути – зась!
Турботи? Зграя! – фас!
А як повіриш мріям хоч на мить –
болить, болить, ще гірше все болить...
І не карайтеся, не треба, не карайтеся.
І совісті терзанням – не давайтеся.
Сприймайте легше. І простіше. І живіть.
Ну, а душа? Колись переболить...

2.
А я, а я – твоє ласкаве літо,
У морі хвиля і весняна повінь цвіту.
Я – сни твої, і марення, й бажання.
Я – твоя люба, ти – моє кохання.

3.
О, благодатні мої зливи!
Я – знову я –
Я радісна й щаслива!
Я прозріваю від душевного туману –
Очистить злива –
Й сонце знову встане.

4.
Я видихаю ковтки повітря,
Я видихаю тебе ізвідти –
Із свого серця, із свого неба.
Не снись, не мрійся!
О ні! Не треба!

6.
Вдягнути непрозорі окуляри,
Вдягнути – і не бачити тебе.
Зігнати з неба чорні й білі хмари.
Хай сяє – щире, гарне, голубе.

7.
Якого сподівалася вина?
Те, молоде – взяло і зшумувало...
І голову стуманило, і горло поспікало.
Похміллям гіркне в нім твоя вина.

Зелені свята

Було там – літо.
І брат мій – вітер
узяв до танцю
зелені віти.

І на плече
йому
вони хилились,
в єдинім русі
ніжно
шепотілись.

Такі тендітні
у танці з вітром –
немов дівчата
в красі розквітлій.

Різьба осінньої верби

Тонка різьба осінньої верби,
і листя – виточене, гілля –срібнодзвінне.
Найнявся нині вітер в дримбарі,
пасе отари в небесах полинних.

Хтось тихо ляду в небі прочинив –
напнув до річки струнами проміння.
І вітер срібні хвилі розносив.
Й верба тремтіла голосом осіннім.

***

А білий кінь на обрії
Очима сяє добрими...

***

Посідали крайнеба
сиві втомлені хмари,
розпустили кошлаті
повісма дощів.
А крутий і високий
в річки – берег лиш правий.
Злився з обрієм синім,
І від суму –зомлів.

Душа нічного птаха

місяць перетворився
в душу нічного птаха
зорі тремтіли
снився
березень
краплі
з даху

темно і синьо
тихо й нестримно
сповнений
передчуттями

в небі
нічному
місяць
розлився
передвесняний

Прозора гіркота

та гіркота твоя
така прозора
від неї ти
як струмені дощу
сплітаєш хмарам коси
понад зорі
збираєш трунки
в теплу
пригор-
щу

висотуєш із себе веселкову
в півсвіту
душу
виростеш з ріки
піднімешся
засяєш
дужче
дужче
як справжній смак
високий
і гіркий

Дякую за перегляд!

Другие материалы по теме

Додав: virchi (26.02.2007) | Автор: © Василь
 
Розміщено на сторінці: Поезія Долик Любові

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 9814 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 3
avatar
1 oglapshun • 19:12, 26.11.2010 [Лінк на твір]
Дякую за знайомство з поезією Любові Долик!
Вражена органічним єднанням поетеси з природою, з цілим світом, здатністю бачити в кожнім дні “якусь нову красу”.
Їй властиво чути і “симфонію сонця”, і те “як тихо, безшелесно з землі виходять квіти”, як дощ “за вікном шептав свої молитви”.
Вона щиро і переконливо проповідує істину, що ми – “лише природи надбання”, але це не привід для применшення самооцінки та самодостатності Людини, а нагадування, що саме природа – невичерпна скарбниця людської радості, любові, відчуття внутрішньої свободи, не зважаючи на примхи долі.
Тому й зовсім не суперечливо сприймаються рядки, що для душі “і болю вже доволі” – і разом з тим, “так гарно і світло у цьому світі жити”.
Впевнена, ще не раз поринатиму у світ поезії Любові Долик, а авторці бажаю і надалі “горіти, палахкотіти і нестямно, натхненно любити”, в чому, думаю, і є джерело її творчості.
З повагою Ольга Глапшун.
avatar
2 karas • 07:10, 03.08.2013 [Лінк на твір]
Пише осінь життю посилання , - сумні спогади бувають у душі , - але осінь її чарування - щедрих слів душі.... Наближення раю - трива життя , життя іде , така любов Творця... Кошлаті думки в муках оіснніх... Так часто у цих рядках віє сумом ,спогадом , прекрасні замальовки осені , хочеться задуматися і просто читати... up
avatar
0
3 spydut • 16:17, 16.07.2021 [Лінк на твір]
Сіяти на вершині життя , буди світлом для усіх , щоб іти до світла . Поет - це світло , це маленький чи великий промінець який повинен заохочувати , піднімати словом , і працювати душею щоб людей піднімати до любові і до щастя .


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
ruhlyvy: Кожне слово в цьому тексті - гірке, але повністю правдиве!

leskiv: Єдине, що залишилось в українців зараз, це - віра в Господа. Наші "друзі" знову вже вкотре зрадили нас.

leskiv: Оптимістичний, життєстверджуючий вірш. respect



     


Форма входуу
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ: Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz