Головна сторінка Любові Долик - за цим лінком Вересневий етюд Відлуння усмішки і передзвін проміння, зеленолиста течія дерев, бруківки устілки, дороги павутиння, а коло ратуші – закаменілий лев. Старіє осінь. Пише нам послання. Прозорі очі дивляться наскрізь. І стеляться рядки оповідання – терпкі і жовті, й золоті – до сліз. День-листопад Я під наркозом осені не відчуваю болю. Я із землі – випростуюсь. Стаю собою. Тихо, сумно, незатишно. Як у наближенні раю. У піднебесному затінку настрій собі вибираю. Ще медовіють буки, пристрасно дуб багряніє. В кольорі вигасли звуки. Вулиця в осені мліє... Сумно. Спокійно. Тихо. Просто – день-листопад. Трішечки менше сміху. Й дорога. Вперед. Чи назад? Вияснення стосунків Пінг-понги слів. Єдиноборство мук. У склянках бурі. Сумніви кошлаті. І забуваємо про ласку тихих рук. І забуваємо, що вміємо – кохати! Вірую А ця осінь так безнадійно, так відчайдушно прекрасна – як остання молитва “Вірую” в устах помираючого... Драматургія осені Драматургія осені – щемлива. Романи пише золотим пером. І п’єси ставить – про вітри звабливі. Один – лукавим був... І джиґуном! Нахабно шарпав ніжну одежину з тонких плечей тендітної верби. По клаптику. Щомиті. Щохвилини. Усю красу – пошматував, згубив... Фінал трагічний. Розорив у світі багатство осені – промчав, немов орда. Та на вербі – вже брунечки тендітні втішають світ, що осінь – не біда. Велична пісня вічної любові усе ж звучить з її пошерхлих уст! Як вітер – чоловік. Не вір ні слову! Життя продовжиться. Із жінкою. Отут! Дон Гуан Був дон Гуан! Нарешті він відкрив єство своє, і прагнення, і мислі! Немов вітрильник – крізь жіноцтво плив: втішався, покидав, як вітер – свиснув, зривав цілунки їх солодких губ – але марніли квіти сподівання... Ох, дон Гуан! Ти – не пізнав їх суть! О, почекай! Ще буде донна Анна! Надвечірні будинки Надвечірніх будинків таємничої суті я ніяк, я ніяк не збагну: то ж душа в них відсутня, і серце відсутнє? Звідки ж мають оцю таїну? Бачать вікна прозорі те, що криється в душах, заглядають у небо і світ. Заглядають у сонце і у ніч цю темнющу, заглядають у тисячі літ. Ніч тихенько на плечі опускає їм морок і розказує дивні казки. І в кімнатах-квартирах, коридорах, коморах оживають таємні стежки. І виходять з будинків таємничі легенди – сиві й втомлені, наче цей брук. І бредуть поодинці. І помалу, злегенька наші долі висотують з рук... Металевий вересень (детективна фантасмагорія) А верба ще зелена. Заіржавіли клени. І каштани поїла іржа. Небо – сіро-сталеве. Купка хмар металевих. Місяць – лезо тонкого ножа. Небо – сталеве. Різьблені ґрати. Затримано сонце. На три доби. Йому доведеться свідчення дати. Такий вже порядок – що не роби. Свідки – сусіди. Місяць. Єхидно вищирив гострий останній зуб: - Нічого не бачив! Бо темно, не видно. Зірками займався – відбились від рук. Про сонце? Про “это”? Там хмари канкрєтно щоденно просовують в стіл хабарі! А ви, пани судді, сліпими не будьте! Воно ж собі Сонце – і там, угорі на нього нечасто увагу звертають, і кажуть, що чисте, святе! На сонці частенько і плями бувають. Ніхто їх звідтіль не змете! А Сонце – крізь дощ, крізь веселки і роси засмучене здійме лице: - Навіщо підозри? - Навіщо погрози? - Я – Сонце! - Я – СОНЦЕ! І ВСЕ. Передгроззя Із пекла, певно, вискочив диявол (нещільно двері зачинив Господь!), й небесну баню риком потрясав він, а блискавиці – гнав у хоровод, щоб непритомне небо пожирали! І чорна паща кидала вогонь.... То злобу, що в серцях понаростала, диявол, граючись, повипускав з долонь... Дива не сталося Дива не сталося. Сумно. Начебто дощ чи злива свято зіпсули. Плаче іржава ринва скімлива. Не сталося дива. Порозходилися люди. І не чекайте чуда. Не буде. Втомлене небо Втомлене небо впало на землю зливою – так, наче жінка, зморена працею неможливою. Не пам’ятаючи, хто вона і навіщо у цьому світі. Спочине. В землі на грудях. І далі могтиме жити. Як подзвонити до Господа Бога? Одна хвилина, каже нам реклама, то десять – в тата, сорок сім – у мами. Хвилини телефонної розмови – то насолода – мало не казкова! І слухають покірно телефони всі наші теревені, передзвони. Хвилини різні – плітки і новини, Болючі й щирі, й радісні хвилини. Коли ж заляже у душі тривога, і повінь сліз затопить береги, як подзвонити, ви скажіть, до Бога? Почути голос втішний, дорогий? Почути, що тебе усе ж Він любить, все буде добре, і ущухне біль. Святу молитву промовляють губи, благають: Отче наш і Боже мій! Нарада Сніг тихо падав на розпечені слова, холодний вітер їм гасив емоції. Боліла з словоборства голова. Й ніхто не визнав – ані суті, ні пропорції. Очікування чуда Очікування чуда завжди властиве людям. Чого ж його чекати? Самі – зробіть, зробіть! Прийдіть у душу сонцем, чи просто подарунки на Миколая під подушку покладіть… Щастя А щастя – зовсім, зовсім не питання. Воно впаде, як манна із небес. Отут і нині – є кафе вокзальне. І є буфетниця – можливо, маргінес? Але смішна і вперта випадковість звільняє душу – тут. І саме тут. У чому щастя? В музиці? У слові? У тім, що твої очі розцвітуть! Нічний дощ А за вікном, а за вікном – мій добрий друг уже прийшов – жива вода свавільна! Напоїть ніч живлющим сном. Що він шепоче за вікном? Що я – прекрасна й вільна! Наліт Горобці, як лавина, як наліт спецзагонів: швидко, чітко, десантом стрімким обнесли ягідки і помчали... В агонії горобині здригались гілки... Зимове небо Скипає повінь скрижанілих хмар – згромаджує тороси. Згасили осінь, вихолонув жар. Прийшли морози. Зимова земля Зими самотні ікебани дзвенять у холод чорно-білий, мов шрами, де згоїлись рани, боліли. Зимова просторінь Зимова просторінь – немов об’ємність дзвонів: висока, сонячна, морозна – дин-нь і дин-нь. У просторі отому неба повно. І чітко визначаєшся у тому, що любиш світ оцей. І все. Амінь. *** Що, мої буки? Усе невідомо? Спить ще весна за далеким селом. Нічка ще темна, нічка ще довга. Небо – нахмарить червоне чоло – вітер холодний його розшматує, віхті здирає з білих одеж. Темні стежини – люди торують в синій вогонь від зимових пожеж. *** От стою і погляну на небо – там маленький блакитний клаптик. Наче хтось перебіг через ребра сивих хмар – і всміхнувся раптом - поміж довгих пустель утоми, понад снігом-днів-ліхтарів. Як життя нам триває недовго. Для любові – як мало днів. Передноворічний час Пісню доспівано. Каву допито. Що тільки з мріями цими робити? Де помістити цих білих метеликів? В горах – зірки. І туманів настелено. М’яко згасають і тихо спалахують голки ялиночки – от уже диво! Доноворічний час добігає. Спогад щасливий. До сліз – а щасливий! Медова скрипка Медовий голос скрипки повів мене у літо, в густий і тихий вечір, напоєний теплом. Медово пахнуть зорі, медово сяють квіти, і надвечір’я скрипка звучить, немов псалом. Королева казок Королева казок, літописниця мрій, ворожбитка, красуня, царівна – у танок підняла всенький світ золотий! В небеса, як у дзеркало срібне задивляються пари вогняних танцюристів: клени й буки – партнери палкі; просять в танець вербу ще й акацію ніжну – о, які граціозні, тонкі! А мереживо рухів! А костюми – розкішні! (Караванська а чи Пустовіт?) Хто придумав цю пісню, цю мелодію ніжну, танець тихих розчулених віт? Ніжним вальсом – і небо вересневе спливає – дивна музика – тоне в очах, вогнеквітом злітає, пломеніє-палає на танцюючих в осінь гілках. Маестро! Музику! Маестро, музику – нестримні кольори, поривність руху, запал енергійний! Маестро, музику! – Злітають догори летючі крила, ніжні і лелійні. У згинах, переливах тих зап’ясть, що музику зуміли увібрати, летить нестримно пристрасть – хто ж воздасть хвалу тій музиці ?.. Маестро! Танцювати! Говерла Весняний ліс – спокусливий і ніжний! І – чистота незаймана! Карпати! Вінець творіння – ця краса розкішна! Могуть оця – велить тобі – літати! *** Тут – можна просто дихати синім високим небом. Можна – просто порухати хмарам кудлатим ребра. Зорі, кошлаті, як вівці, плечі твої укриють сяючим злото-намистом – й здійсняться усі твої мрії! *** А там – чистіть така блакитна! Напевно, там і Бога видно! І там – літається душі, яка так просить: ”Світла! Світла!” А там – чистіть така блакитна! Туди, о серце, поспіши! Втомлений вечір Примружені повіки ліхтарів. І небосхил – так темно-синьо втомлений. Бредуть у вечір стежечки слідів. Згасає день, як свічечка надломлена. *** На перехресті вітру і весни несамовитим розпачем снігів дзвінка вода розхлюпувала сни, і мрії – проростали навздогін. Синиця Невловно сріблясте чекання серпанками ніжності мліє. Довірлива тиша світання бруньки розпускає – надіям! Розгойдує хмарам колиску – і будить з солодкого сну. Над світом блакитна завіска усім сповіщає – весну! Львівські горобці Вітрило неба на шпилях Ельжбети, і сонце бавиться вітринами і склом. Як на футболі, горобці-бешкетники запекло галасують. Напролом злітають вверх за гуркотом трамваїв, Міцкевичу сідають на плечах, і ратушу провідають. У гаю Шевченковому – стишаться в гілках поміж привітної і тихої старині, поміж хатинами, де навіть час завмер. Тут – все колишнє. Там – усе, що нині. А горобці – завжди. Тоді й тепер. Конгрес туманів В Карпатах – всесвітній конгрес туманів. Прибули – поважні пани і пані: імлисті, білі, сіро-пухнасті, сповнені дива, туманного щастя. Дуже розважливі, трохи ліниві. Та – сповнені казки, сповнені – дива. Горобина А горобина вже така рясна. І небо так дочасно посивіло. Бульби копають, тоне далина в димах і смутку трав посоловілих. На гілці - яблуко, а гарбузи – в городі. Є всьому місце й час уже прийшов. І небо тане від сумних мелодій, І сяє осінь в золоті обнов. *** Мої осінні – тихі, тихі думи... Така краса, така ясна печаль. В повітрі тягне димом, наче сумом, А хмари в зиму перевозять жаль. Яка ж це радість – підсумок, здобуте. Як на вершині – станеш і зориш, Що пройдено, що втрачено, набуто, і жодну мить уже не воскресиш. А є лише оця ясна тривога, і сиві та високі небеса, землі молитва – до людей і Бога, та величальна, радісна краса. Кармен-сюїта Дерева заплелись у макраме – у колір спокою, контрастного із літом. Була Кармен в Проспера Меріме. А пан Бізе їй написав сюїту. Летіла пристрасть, як вогненний пал – серця в любові й ревнощах згоряли. Закінчився осінній карнавал. Листки опали. Підводне світло Підводне світло любив Да Вінчі, коли щезає тінь, а сяє – тільки її обличчя крізь час і тлін. Передноворічна електричка Так в електричці затишно – ялинки уже везуть із турківських лісів. І люди притомились – на спочинку у них думки і перехльости слів. Цей темний вечір їде із Явори і крадькома у тишу заглядає. Бо перед святом, що прийде вже скоро, усі лиш дива і тепла чекають. Ковдра для душі В вагоні, в тихому куточку знайдеться ковдра для душі. Вмощу її, як в сповиточку. Хай відпочине. Зворушив мене цей затишок вагонний, моторів басовитий спів, коліс – постуки, передзвони, і – жодних слів, і – жодних слів! І за вікно пірнають очі у надвечірній тихий світ. Тікає з серця потороччя. Душа спочине – так, як слід. Вдома Тільки затишок. І тепла ніжна втома. Я закутаюсь і притулюсь до мами. Я – удома, Господи, я – вдома! Щезнуть всі проблеми за горами, Темна ніч нехай ковтне гризоти. В цю оселю – сонечко лиш світить. Я – у мами. Я – дитина, доти, поки є моя мамуся в світі! Сонце, що сідає Сонце, що сідає, золоте, як осінь. Хмари золотаві покладе в покоси. Сонце, що сідає, тепле й ніжне-ніжне, і щемить на серці, наче дим вітчизни. Прогноз Якби були такі, неначе небо, як свіжі квіти, сповнені весни, людські бажання, посмішки – не треба було б нам ні грошей, ані війни. На цвинтарі Г.Г. Вінки ще свіжі. А в самотній постаті є стільки горя. І в очах – пітьма. А у повітрі, у холоднім просторі німує крик: “Його нема! Нема!” Операційна Розчахнуте небо білим світлом. Операційна Господа Бога. Душу повинен зцілити. Злих новин розірвані папери відчинили в нещастя двері. Вітер туго бинтує сльози, щоби не лились дощами з хмари. І ви, тумани, готуйте марлю! Крильми обережними кардіолог-вітер торкнеться серця обпеченого: треба – жити! Гіркота Я набираю в очі сльози І затуляюся від світу. Душа – немов липневі грози – болить, на блискавки розбита. До горла повінь підступає з глибин невтишних ридань Чому? Чому все так буває? І скільки буде ще питань? Поезія Моя поезія – як зорі в небесах. Ти їх ніяк не визначиш на користь. Ні світла, ні тепла із них нема. Який в них толк? Вони ж у небі – зорі! А їх згаси, дай чорноту одвічну... Поезія присутність неба свідчить. Негарним небо не буває Негарним небо не буває – воно завжди прекрасне! Чи мліє в розкоші світання, чи в надвечір’я гасне. Розсипало розкішні коси у кучерях пастелі: блакить – в рожеве перелила прозорі акварелі. А задзвенить – високо й щиро – від повноти і сили у синій повені травневій, у життєдайній зливі! Негарним не буває небо – так пристрасно високе, ясне і хмарне – дивовижне... І таємничооке... Осиковий оркестр Високі нотки в берізки в гілочках тремтять, дзвенять ковтками золота. Взяла й осика до рук сопілочку, а клен медового додав їй голосу - летять мелодії тонкими хвилями, як павутинки, натхненно й болісно. І партитурами весь світ осипаний – оркестр осені з прозорим голосом. Репертуар на жовтень Звучить у парку букова алея, як контрабас, густий, неначе мед, вливається в м’яке контральто кленів, й пливе під музику берізковий балет. Білі тюльпани Холод – у сяйві білих тюльпанів: двоє – самотні у натовпі бурих. Але над білими – світло не в’яне!!! А понад бурими – мжичка похмура... Карусель узбіччя Карусель узбіччя: пропливають пишно клени і тополі, і квітучі вишні. Молода, замріяна, тонконога юність дівчина-берізка ніжно усміхнулась. А над тим зеленим, затишним сувоєм порядкують хмари пишні та суворі. Портрет весни Портрет весни – стрімкий зелений вихор. Портрет весни – цвітіння і життя. Ще вчора їй мороз у спину дихав, Та нині – любить, і живе, і квітне! Вона – весна! До самозабуття! Дотики зелені Лоскоче руки шепіт ніжних трав. Тремтять на шкірі дотики зелені. Весна – народження! І хвилями октав Звучать краси й кохання полонені! Силуети ніжності Силуети ніжності у небі, лагідності дотики самітні – вітер покохав зелені верби, кликав їх у небо полетіти. Не могли. Лиш коси розплелися. Вітер вербам малював портрети – в надвечірній, лагідній блакиті витончені, ніжні силуети. Горбата хмара Горбата хмара, наче добрий пес, коло каміна – біля небокраю... А жар заграви вже стихає... Щез. Повільний вечір тихо пригасає. Примовкли в тиші передзвони трав. Звучить лише молитва урочиста – подяка світлодиву дня. Й причастям – благодать росиста. Осінні мелодії 1. Грає скрипка золотим промінням, витинає чардаш і гопак. Танець осені – палкий, гарячий, рвійний – гей, усі зі мною – так, отак! І летять, як пристрасть, карнавали, поцілунки, дотики жаркі... Осінь – як востаннє танцювала у жагучім вихорі палкім... 2. Чому люблю вас, мокрі вечори? Осінні, темні – ви мені як рідні. Чи говори, а чи не говори – ці очі ліхтарів такі привітні. А тихий дощик зрозуміє все, уважно вислухає, й пошепки розрадить. Життя осіннє – підсумки і щем, і біль душі, який дощі загладять Крила То коли ж у людини все ж з’являються крила? Анатомія твердить – це із сфери фантазій. Не буває ніколи. Що Ікар? Та ж розбився! Це усе несерйозно. Мрії, крила – лиш фрази. Але що відбувається з організмом закоханим? Він напоєний щастям, ще нічим не сполоханим! І вдихає цілунки, сяйво ніжної вроди! (очі, очі навпроти!) От тоді – що за крила – всупереч всій природі Й анатомним наукам – у людей виростають? А летять! Вище сонця! Вище неба – злітають! Букет Це неймовірно, що не говори, - така французька вишуканість квітів, а композиція, а форми, кольори! І елегантність, і така палітра! Дивлюсь, дивуюсь, тішусь крадькома... Сміються неба волошкові очі. І в тому винен ти – чи я сама? – що цей букет про ніжність нам шепоче? Молоде вино 1. Собою бути – зась! Турботи? Зграя! – фас! А як повіриш мріям хоч на мить – болить, болить, ще гірше все болить... І не карайтеся, не треба, не карайтеся. І совісті терзанням – не давайтеся. Сприймайте легше. І простіше. І живіть. Ну, а душа? Колись переболить... 2. А я, а я – твоє ласкаве літо, У морі хвиля і весняна повінь цвіту. Я – сни твої, і марення, й бажання. Я – твоя люба, ти – моє кохання. 3. О, благодатні мої зливи! Я – знову я – Я радісна й щаслива! Я прозріваю від душевного туману – Очистить злива – Й сонце знову встане. 4. Я видихаю ковтки повітря, Я видихаю тебе ізвідти – Із свого серця, із свого неба. Не снись, не мрійся! О ні! Не треба! 6. Вдягнути непрозорі окуляри, Вдягнути – і не бачити тебе. Зігнати з неба чорні й білі хмари. Хай сяє – щире, гарне, голубе. 7. Якого сподівалася вина? Те, молоде – взяло і зшумувало... І голову стуманило, і горло поспікало. Похміллям гіркне в нім твоя вина. Зелені свята Було там – літо. І брат мій – вітер узяв до танцю зелені віти. І на плече йому вони хилились, в єдинім русі ніжно шепотілись. Такі тендітні у танці з вітром – немов дівчата в красі розквітлій. Різьба осінньої верби Тонка різьба осінньої верби, і листя – виточене, гілля –срібнодзвінне. Найнявся нині вітер в дримбарі, пасе отари в небесах полинних. Хтось тихо ляду в небі прочинив – напнув до річки струнами проміння. І вітер срібні хвилі розносив. Й верба тремтіла голосом осіннім. *** А білий кінь на обрії Очима сяє добрими... *** Посідали крайнеба сиві втомлені хмари, розпустили кошлаті повісма дощів. А крутий і високий в річки – берег лиш правий. Злився з обрієм синім, І від суму –зомлів. Душа нічного птаха місяць перетворився в душу нічного птаха зорі тремтіли снився березень краплі з даху темно і синьо тихо й нестримно сповнений передчуттями в небі нічному місяць розлився передвесняний Прозора гіркота та гіркота твоя така прозора від неї ти як струмені дощу сплітаєш хмарам коси понад зорі збираєш трунки в теплу пригор- щу висотуєш із себе веселкову в півсвіту душу виростеш з ріки піднімешся засяєш дужче дужче як справжній смак високий і гіркий Дякую за перегляд!
Другие материалы по теме
|