Шість тисяч п’ятдесят
четвертий раз
заглядаю до себе в душу.
Завтра буде ювілей...і знову
зі змінами.
Зміни щодня, уже вкотре.
Із першої хвилини життя.
– Навіщо? – питаю себе.
Так треба, – собі ж відповідаю.
А що потім? – Можливо, деградація, а може,
досконалість.
Не розумію. – Так зупинись.
Не можу. Я цим живу, а інакше загину.
Так навіщо ж ти звертаєшся до себе з цим
запитанням уже шість тисяч п’ятдесят
четвертий раз?
Сумніви. – А без них? – Не буде вдосконалення.
І знову це замкнене коло.
Аксіома. Стала формула життя.
Кажуть, беззмістовна. Але вічна.
| 
у Вас 
0
