І падала з неба ніч, І зорі за нею падали... І день приречено брів Світ за очі...За горизонт... І промені теж з узбіч Брели вслід за днем левадами... І обрій тому горів... Природа впадала в сон... Вночі на землі пітьма... І тіні від того плакали... Літали собі вгорі... Являлись у відблиску свіч... Зітхала сумна зима... Чомусь озиралась злякано, Як день приречено брів, І падала з неба ніч...
Ти не повіриш, Катрусю, але цей вірш мене, чомусь, повернув у дитинство. Згадала свою, вже покійну, бабусю, яка взимку водила мене і сестру колядувати від хати до хати, (ми тоді приїхали з Тамбова на Буковину). І, точно так, як ти описуєш, наступав вечір, вдалині, мерехтіли вогники іншого села, а бабуся, як повністю темніло, включала ліхтарик і світила під ноги, а тіні у тому світлі скакали якось преривисто, дійсно, ніби плакали. Від темноти було ще холодніше, а нам було весело, тому що було відчуття свята. От такі спогади навіяв мені твій вірш.
Хм... Бачиш, Оксанко, у кого які емоції викликає цей вірш... Мама, послухавши, надовго задумалася і нічого мені не сказала... Міші он, бач, сумно-весело :))) Олексій малювати захотів
Дякую, Вікотре.. Якби ж ця щирість трактувалася однаково, а не перекручувалася часом.... А то так небезпечно бути щирим.. перевірено.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
