Я добре знала одного поета. Він був шалений трохи як і ми усі: дощу холодному присвячував сонети, з життя свогО складаючи вірші. Дивився в очі порцеляновому небу відверто, чесно. Не ховавсь в кущі. Любив людей, нічну відвертість, Івана Мазепу, України вроду і коли самотньо на душі. І був він наче й непотрібний нікому, крім рідних і його товаришів, які над вечір приходили додому, співали під гітару, слухали твори, їли щі. Та дня одного сонце прокинулося рано, а з ним кудись зібравсь і наш поет. Глибоко вдихнув. Чогось образився. Землею вкрився і навіки щез. О боже милий!.. Що розпочалося... Схопились, заволали владнії мужі: "Яке нещастя!..” "В бронзі вилийте його волосся. Та хутко, хутко!..” "І килим з квітів постеліть там, де він лежить”. ...Я добре знала цього поета. Він навіть вечором одним мені наснивсь. Насупив брови, кинув на підлогу квіти й сердито мовив: "Хай вклоняються живим!..”
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
