сиджу на лавці
в носовім «відсіку»,
дивлюсь на воду – згадую тебе…
така вода
в цій річці відсторонено-сіда,
здається навіть: мертва і твердА…
а в нашім озері – яка була вода!..
смарагдово-цілющо-молода!
…і я
…і ти
і ти! навчив мене
сторч головою
з берега стрибАти
і плава-ти…
вільно і радісно –
без сумнівів пливти!
стулила очі…
і наче задрімала,
пташиною зіщулившись при дні
в чужім човні,
і ніби сон
привидівся мені:
і ліс… і озеро…
і ми у тому сні…
любові нашої
жалі і насолоди…
і найвагоміше
чомусь
тепер,
що ТИ!
навчив мене
сторч головою з берега
у воду стрИбати,
пірнати
і пливти
…заледь зігнувши ноги у колінах –
спружинити,
себе од тверді одірвати,
підкинути,
всі м`язи
разом
весело напружити,
і, не вагаючись,
у воду ластівкою впасти,
руками і ногами загрібати –
пливти! пливти!
як пташка в небі – у воді літати.
…аж тут – шубовсть,
така оказія!..
обіч човна
велике щось
у мертву річку впало…
вдивляюсь:
а то – я…
іще такого
споконвіку не бувало,
щоб хтось із лави тої –
дубово-витерто-твердої
підвівсь,
на борт човна хисткий заліз,
спружинився –
на мить в тумані сірому завис
і стрибнув, сторчма головою,
у непорушні води річки Стікс*…
човняр, як блискавкою вражений, завмер –
бо як він має діяти тепер?
в анналах
од прежда віка!
інструкції на вчин такий нема…
подумати! – з його човна
вона
у води Стіксу стрибнула сторчма!..
(при тому – веслами за звичкою ворушить
і човен віддаляється, пливе.
старий Харон
вже за свою злякався душу…)
і тут розверзлася
чужого неба сірого! завіса,
і в той розлом –
ні, не здалося! –
у непорушні води Стікса –
живе щось!
і блакитне пролилОся…
дивлюсь – і бачу: я пливу!
не впоперек ріки –
уздовж! сама…
довкруж
на стрази дрібно розсипається
посріблена зсередини
жива пітьма…
Харонів човен
зникає точкою на горизонті,
як чорний непотрібний спомин…
а я пливу – уздовж!...
по Стіксу!...
порожня тиша мліє навкруги…
дивлюсь і бачу, як помалу
обабіч оживають береги…
вже й пагорби якісь видніють –
ввірвалось Сонце
й щедро осіяло
мої! на пагорбах квітучі,
мої! вовік непроминучі,
мої некошені луги:
життя! життя!
в живій воді
розходяться од мого тіла –
живі! круги
на небі –
спалахнули райдуги!
і темрява наразі обміліла.
вода смарагдова цілується прозоро!
О, Господи!
це ж наше озе-ро!
як символ благодаті й повноти,
на березі
стоїш
такий красиво-досконалий – ти!
радієш,
що зумів навчити
мене
так швидко плавати…
і
з берега
у озеро
стриба-ти.
і я – щаслива й молода,
пливу –
до берега,
до тебе…
липневий ранок,
верби і вода…
здіймаєш плавно
вгору праву руку
і одкриваєш
навстіж для обох
земне,
блакитне наше,
рідне!
небо.
…і так
зробились МИ
ще за життя –
безсмертними людьми.
двічінароджени-ми…
28.07.2012
*Стікс — уособлення мороку й жаху;одна з річок Аїду.«Піти на Стікс» — померти.
Балансування на межі . Важка тема. Дуже складно говорити про життя і смерть, вічні цінності, почуття і біль на межі крику і емоційного зламу. На мою думку, вийшло досить яскраво. Глибоко,виразно. Хоча й трохи моторошно стае, коли починаєш думати про такі речі.
Такі мені до болю знайомі ці відчуття стрибання у всепоглинаючі води Стіксу, щодня нове стрибання і нове воскресання... реальність і сни міцно переплелися у клубок, що творить якусь оновлену реальність, у яку глибше пірнаєш, яку глибше відчуваєш усіма фібрами душі, яка дає глибші пізнання себе і світу навкруги... Пані Валентино, безмежно Вам вдячна за цей твір-мандрівку звивистими стежками людської душі, стежками найодкровенніших одкровень!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")