Сварить ввечір бабця Стефа знов сусідську Люсю: - Нащо, дівко, кульчик в носі. Й два чи три у вусі? Тій дівулі смішно стало: - То є, бабцю, мода! Мій протест, моя "візитка", внутрішня свобода!
Прийшла до Ксені в гості Надя. Купа є новин.
Вони собі точили ляси більше двох годин.
Пораду просить Надя: - Став Петро нервовий, злий.
А Ксеня їй: - Частіш всміхайся й значно більш хвали.
От бачиш, як змінивсь на краще милий мій Олег?
Бо я хвалю його частіше. Кличу лиш " Мій ЛЕВ".
Стрів Мирон сусіда зверху. Каже: - Совість майте! Через ваші крики-зойки ми не годні спати. Вір не вір. А тут все чути. Стіни в нас картонні. Я не брешу, йди спитайся все в моєї Тоні. Той у сміх: - Не може бути! Це скоріш над нами. Я оце лише приїхав зранку сам від мами. Тут як тут і Тоня "влізла": - Я все чую й знаю. Я твоєї жінки голос добре відрізняю! Той ніяк: - При чім тут жінка? Я ж в селі зостався. - Ха. Кому ж вона кричала: " Вася, не спиняйся!"? Білий став отой, як стеля. Моцно стиснув зуби. Точно "вріже" зараз в пику. Або " вріже дуба". Через мить прийшов до тями: - От в село " змотався". Справа в тому, - я Микола. Хто ж тоді той Вася?
Новий сусід тепер в Богдана. В нього гарний пес. Такий собі бульдог французький. Чорний, чорний весь. Іде ото хлопчак зі школи. Звісно, не спішить. А тут якраз - той пес французький. Ліг собі й лежить. Ніяк ніхто пройти не може. Плач ачи кричи. Собака з виду ніби добрий. Зробиш крок - гарчить. Нарешті вийшов той сусіда. Пес одразу стих. - Чого злякавсь? Добріш собаки годі десь знайти. Та ти ж такий здоровий лобур. Міг прогнати пса. Ти ж бачиш,- він всього лиш гавка. Й зовсім не куса. Малий почав очима кліпать, лиш ото почув: - Та я ж не знаю по - французьки. Я англійську вчу.
Щось не спиться нині Васі, поруч дрімле Катя. Він спитав: - Цікаво скільки треба вам для щастя? В жінки сон утік миттєво: що це той питає? Знає щось чи "меле" здуру - та думки читає. Будь що буде - мислить Катя: хтозна, що він вчинить. Може, має гарний настрій. Грошей ще підкине? - Що для жінки повне щастя? Треба дві лиш речі. Гарні дві якісь обновки... кожен день, до речі.
Кость в газету дав рекламку «Хто бажає, прошу. Шафу я віддати хочу. Просто так. Без грошей.». Через день вже зранку дядько стука у ворота. Глянув він на древню шафу. Аж роззявив рота: - Річ добротна, досить давня. Як то вам не шкода? Буде ще щось непотрібне, - візьму при нагоді. Швидко шафу на машину. Дядько руку тисне: - Може ще щось є задурно? Ви мені лиш свисніть. Кость в задумі зморщив лоба: що би ще віддати. Раптом хитро він всміхнувся: - Дам! Чого ж не дати! Без питань! Ловлю на слові. Маю я ще дещо. Так і буть, - беріть без грошей … найдорожче - тещу.
Кум якось добряче чхнув, заплющив навіть очі. Каже: - То якась новина або "прийдуть" гроші. Я йому серйозним тоном: - Де почув таке ти? Сам боюсь останнім часом вірити в прикмети. Дід Охрім колись спросоння чхнув під носа сильно,- Через тиждень в лотерею виграв холодильник. Чхнув он Місько серед ночі - тут же вліз в халепу. Два ребра собі зламав і вивихнув щелепу. Кум аж зблід: - Не може бути! Як таке ся трафить?* - Як та як? Та чхнув бідака у сусідки в шафі...
Вчитель дала всім завдання- кілька речень скласти. Там слова повинні бути - "радість" або "щастя". Через мить вже руку тягне вгору шустра Настя: - Я оцінку гарну хочу. Ось щоденник нате. Вчитель трохи здивувалась: - Щож, кажи нам, Настя. Та відразу " відрубала ": - Наглість - друге щастя!
