До вікна, мов до ікони, груша ніжно прихилилась, а плоди, неначе дзвони, сонцем золотим налились. Хто за тим вікном сховався у будиночку малому, На замки позачинявся? Не розказує нікому: чим стражає його серце? Як минають довгі ночі? Не розказує про все це, бо не хоче... Бо не хоче свою душу, вщент розбиту, язичкам тим довіряти; на загал широкий світу сокровенне виставляти. Сірі будні... покривало на старесенькому ліжку, рік за роком, сіре стало... Залишилось зовсім трішки... Вже померла сива доля — то була його кохана. Щонеділеньки у полі на могилі квітка в'яне. Дні злітають, мов сторінки. Свічечка тремтить в куточку. А м'якого крісла спинка на собі трима сорочку, що кохана вишивала, як були ще молодими... Сірим порохом припала Біблія з її святими. Тож літам усе пробачать сторінки Святої книжки - очі вже читать не бачать, бо лишилось зовсім трішки... Трепетно він одягає ту сорочку вишивану і на службу поспішає - помолитись за кохану. Немічні вже руки й ноги, а душа — не постаріла... Та одного дня до Бога, заспокоєна, злетіла... Мов бабусечка старенька, що дорогою втомилась, за віконечком маленьким груша сумно прихилилась.
Немов мале дитятко я, матінку-надію, довірливо і міцно, схопила за рукав. І в серденьку своєму я несла оту мрію, і вірою у щастя вогонь в душі палав.
Все відійшло в минуле. Для тебе я — колишня. Та поки я горіла, то була тобі вірна. В моїй душі звучала до болю ніжна пісня. І я примхливій долі до сліз була покірна.
Ну, як ти не помітив, що у очах не сльози, а чисті діаманти — на цілий світ одні! Ну, як же ти дозволив, щоб ті страшні морози торкнулися до серця? Як холодно мені....
Тож не в ціні для тебе були ті діаманти, що сяяли росою, коли душа цвіла. По ниточці-стеблині віночок розплітав ти, яким колись надія обох нас заплела.
