Надія

Поцілунок осінній останній
Я в себе на устах відчуваю,
Бо зима в крижаних тет-а-тетах
Білим снігом мене зустрічає.

Я закрию обличчя руками,
Попрощаюсь з осіннім натхненням,
Що мене в час важкий надихало
На дитячії одкровення.

І за осінь поставлю я свічку -
Заховаю руками від вітру...
Жовтий колір уже не в моді –
Світ фарбую у білу палітру.

Мої руки морозом сповиті;
Я кохаюся зі свічею...
Ми зимі протестуєм коханням –
В опозиції ми до неї.

Патріотам

Я втомивсь від доріг,
Що одвіку лягають під ноги.
Я втомивсь від людей,
Що за гроші стають на коліна.
Я не хочу багатств –
Сто разів хай я буду убогий,
Моя совість – це Бог
І я є повноцінна людина.

Я не вірю тому,
Хто говорить, що він патріот –
Мене нудить від цього
Фальшивого патріотизму.
Я страждаю, коли
Зневажають вкраїнський народ
І ридаю, коли
На шматки розривають Вітчизну.

Я вклоняюсь тому,
Хто за волю готовий на все,
Хто шанує народ
І любить свою Україну,
Хто в бою за добро
Жовто-сині знамена несе
І готовий померти
На благо своєї країни!

***
У світлі свічок-ліхтарів
Всесвіт мене хоронив –
На лаві поломаній
В кутку, під іконами,
Я помирать не хотів.

Смерть викликала на бій,
Сльози котилися з вій.
Серце ще билося –
Вмирать не хотілося
В місті убивць і повій...

В обличчя дмухнув вітерець,
В тіло ввірвався свинець –
Зранений падаю
Любов свою згадую...
„Боже, невже це кінець?”

***

Мої уявлення – химерні,
Моє життя – шматок стихії,
Мої брати – кати і вбивці,
А сестри – шльондри і повії.

Я сам  запроданець і грішник,
Мої слова – у серці болі.
Мій Бог панує не на небі,
А потопає в алкоголі.

Йду по життю, мов по канату,
В душі лиш пустка і свавілля.
В мені страшний вогонь палає,
Ім’я якому – „божевілля”.

З дитинства хлопчику бракувало любові батька. Виховувала його мама з бабусею. Нейсекі не раз згадує як мріяв про тата. Хотів його побачити… Та й мрії ці нікуди не зникають.

Навчання в школі було непростим. А після сьомого класу надзвичайно важким. Його «жіночність» скрізь заважала, навіть у спілкуванні з однолітками та однокласниками.