Бик Олександр Миколайович. Народився
в смт Сосниця на Чернігівщині. Зараз студент філологічного факультету
Глухівського державного педагогічного університету
***
Мої уявлення – химерні,
Моє життя – шматок стихії,
Мої брати – кати і вбивці,
А сестри – шльондри і повії.
Я сам запроданець і грішник,
Мої слова – у серці болі.
Мій Бог панує не на небі,
А потопає в алкоголі.
Йду по життю, мов по канату,
В душі лиш пустка і свавілля.
В мені страшний вогонь палає,
Ім’я якому – „божевілля”.
*** Думка за думкою скаче у танці. Сльози – як засіб, щоб рани промити. Мотузка на шиї, стілець під ногами І дим цигарковий, як стимул, щоб жити.
Портрет на стіні і прогнивші шпалери, Розлука в вікно заглядає несміло. На подіум вийшла розбещена тиша Й за жменю монет продає своє тіло.
По краплі в безодню спливає надія. Ікони розвісили соплі шовкові. Розхристаний вітер сміється і плаче – Мінорним акордом рве струни нервові.
Згадалось життя від початку до краю: Одвічна біда – геморой і застуда. Штовхаю стілець і донизу зриваюсь... Любов не вмирає – вмирають лиш люди.
Дисидент
Ламаю звичний плин свого життя – Тікаю від буденності світів. Моя Земля не кругла, а плоска І спочива на спинах у китів.
Я сам собі живу наперекір І оголошую своїм думкам протест... Я дисидент – борець гнилих ідей, Повстанець, що розіпнутий на хрест!
Місто
Я ненавиджу місто через те, що тебе тут нема, Я ненавиджу долю за те, що вона розлучила. Я засуджений Богом: це місто - холодна тюрма, У якій одягають кайдани і спалюють крила.
І від болю різкого буває не хочеться жить, І годинника стрілки завмерли на місці одному... У самотні хвилини розірване серце болить, А стриножені ноги шукають дороги додому.
Перелітні птахи переплутали гнізда і сніг, У холодному місті вмирають останні надії... Павуки-кораблі в’ють слизьку павутину доріг, По якій іммігрують грабіжники і повії.
Відкриваю вікно – бачу лиш ворогів навкруги, Стаю на коліна і шлю сто прокльонів до неба! Я зруйную всі мури, порву на руках ланцюги І клянусь найдорожчим, що я повернуся до тебе.
Сліпий
Я сонце бачу лиш в кошмарних снах, Тримаю в пам’яті свою я Батьківщину: Ту, де скалічилось моє життя – Єдину й неповторну Україну.
Тепер стою посеред вулиці з ціпком І бачу лиш колючу темінь всюди, Бо я – сліпий, каліка по життю Тримаю жменю і кричу: ”Подайте, люди!”
Тема кожного вірша розкрита і викладено добре, але насторожує депресивний стан автора. Можливо це тимчасові моменти і вони пройдуть, або вже пройшли. Щомусь з життя ми більше беремо негативу, чим позитиву. Так не можна, тим паче, Олександре, ви майбутній педагог, а дітям, корисніше в душі вкладати світло, надію, віру, любов, хоча життя зрадливе. Коли ви будете плекати з життя більше позитиву, то навколишнє середовище біля вас буде змінюватись, темні кольори поміняють білі, а це прекрасно. Радіймо тому, що є, хоча воно на перший погляд не те, що ми хочимо бачити, не те, що в нашій уяві. Дякую.
Повністю згідна з вами! Поезія цього автора дивовижна! Щиро підтримуючи відповім , що потрібна в цій ситуіції не оцінка, а підтримка, щоб ці вірші були опубліковані в газетах , журналах і т.д.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
