Тоді ми стояли

Під небом осіннім

Дощі нам співали

Про сльози родинні

А  ми не боялись

Ні завтра ні вчора

Дзюрчать струмки з дахів
І вже не чуть птахів.
Дощ цілує листя,
Краплі лиш тремтять,
Журавлі курличуть,
В вирій десь летять.
На віконці сльози –
Дощ  лишає їх.
Затріщать морози,  
І всюди буде сніг.
Повітря пахне свіжістю трави
І всюди, де не глянь,
Жовто-багряні кольори.
„Бачиш? – Спускається осінь згори”.

16.03.2001р.

Надія

Поцілунок осінній останній
Я в себе на устах відчуваю,
Бо зима в крижаних тет-а-тетах
Білим снігом мене зустрічає.

Я закрию обличчя руками,
Попрощаюсь з осіннім натхненням,
Що мене в час важкий надихало
На дитячії одкровення.

І за осінь поставлю я свічку -
Заховаю руками від вітру...
Жовтий колір уже не в моді –
Світ фарбую у білу палітру.

Мої руки морозом сповиті;
Я кохаюся зі свічею...
Ми зимі протестуєм коханням –
В опозиції ми до неї.

Життя триває. Час говорить

Величчю Того, Котрий творить.

Глянь, як  осені краса чарує.

Її  нам Геній щедро  дарує.

дорогою щастя іде

невидиме тихе

до кого воно зайде

з сувенірів міхом ...

Шовковисте жовте листя стелиться до ніг,

То прекрасна пані осінь ступає на поріг.

Вже заснули всі дерева, сплять уже й кущі,

Не дзижчать уже надворі соннії хрущі.

Листопад. Сумно на душі...
Опале листя тугу вносить у моє серце.

Воно любові більш не просить
І смуток тяжчим ще стає...
І важко в очі подивитись,
І слово підібрати годі.
Мовчання довше вже щемить,
Щораз повторюючись знову...

Прощально листя шелестить
І вітер міцно обіймає мене за душу.
І смуток другом враз стає.
Не тішить спогад – сном здається.
Той час коли сміялось сонце
І хмарки весело гойдались...

Листопад. Листя опадає
І снігу білого чекає.
Немов той сніг зігріти може.
Опале листя - листя смутку...