У мене колись була збірка творів. Але не звичайна. Чому? А у ній твори були загальною довжиною 60 слів (можливо трохи більше, просто не пам*ятаю). У творі Романа 88 слів (якщо статистика Ворду не бреше). Твір достойний нашої уваги. Від себе ставлю 5.
Тепер зрозуміло, Аліно. Дякую за пояснення. Хочу продовжити Вашу тему, що підняли у творі словами Ігнатія Брянчанінова:
"Із самоти моєї дивлюся на світ, як на корабель, що пливе вдалечині, і виповнююсь бажанням, щоб він плавання своє робив під покровом милості Божої. О! так не віддасться ж вона неправдивому розуму, цього джерела нещасть людських....
...Бачу багатьох, називаних щасливими, - і без ціни для серця мого жереб їх. Лежать мерці в трунах мармурових і дерев'яних з однаковою нечутливістю: однаково байдужі як незнанням християнства, так і смиренному дерев'яному хресту, що поставили віра і бідність. Однаково вони жертви тління. Дуже схожі на мерців земні щасливці, мертві для вічності і для всього духовного. Мертвими їх нарекло Євангеліє. Виголосимо славу Божу в країні і суспільстві живих!
Справді, коли подивишся навколо себе, то побачиш духовних мерців, у яких одне на умі - блага тілесні, матеріальні, а для духовного не лишається місця. І сам, буває, стаєш тим самим трупом, коли починаєш думати так, як Вони.
А вірш справді гарний і актуальний для нашого суспільства. Від мене - 5.
Хочеться щоб вірш був більшим, адже тільки почав читати і насолоджуватись прекрасно підібраними словами, як тут - кінець вірша! Тільки лишіть у кінці твору ось ці рядки
В поета вона – замість серця.
Ірино, це прохання передайте пані Ніні. Можливо ще хтось так вважає?
Бачите, Ірино, раз є такі коментарі і не одного відвідувача, а кількох, значить й справді щось трохи не так. Тавіть відомі поети іноді десь щось роблять "не так". Ви кажете щоби обгрунтувати свої відповіді, та тут виникає інша проблема - як обгрунтувати і к правильно підказати, коли хтось із користувачів віршує трохи гірше, а хтось, як от я - взагалі не віршую? Думаю, що пані Ніна зі свого багаторічного поетичного досвіду зрозуміє, що тут треба зробити.
Ви у "своєму стилі", Любомире, усе у творі гаразд. Ну а тема. А тема "важка" і сумна. За браком поетичного досвіду більне не можу розповісти, що тут гарно, але скажу, що найбільше сподобались ось ці радки:
I дeсь,там,дe прoxoдить Кoрдoну лiнiя... Стoять,блукають,xoдять I пoмирають «я»...
Ні, Любомире, у цьому творі головне - проблема роз'єднання між нами, українцями, відсутності поваги один до одного, адже про кого це: "І сам не гам, і другому не дам", "Якщо не з'їм, то хоч понадкушую", "Пани деруться, а у мужиків чуби тріщать", "Моя хата з краю". Звичайно про нас! Безробіття теж є проблемою цього твору. Україна сумує за тими, хто поїхав від нас і живе серед чужих. Щодо проблеми кинутих дітей, виховання, то це тема для іншого вірша, або для тих, які вже друкувались на сайті. ================= Молодець, Наталко! За вірш, без вагань - 5!!!
Згоден з Любомиром, але на усі 100%. Щось ці рядки "розшатують" конструкцію конструкцію рими. Можливо я помиляюсь?
І ось ти йдеш, говорячи слова прощальні, немов кидаєш в моє серце камінь, немов ламаєш душу ніжну ти мою. Та мені хочеться тобі сказати: Ні, не - я люблю, а йди без тебе я не пропаду. Без тебе буде навіть легше.
Тільки глянув на перший рядок і відразу ж пригадав вірш Ярослава Сачко, що розміщений на нашому головному сайті:
Минають дні, минають ночі, Один, як перст, собі живу, а серце хоче й щось тріпоче, лякає зрошену траву. Тебе я вимріяв для себе. Як стріну, - очі підійму, бо ти для мене, наче небо. Геть заборони всі зніму. Без сумніву, вагань, тлумачень в свій потяг сяду на ходу. Мій оклик ти мені пробачиш, Тебе й у натовпі знайду. ==================
Щодо Вашого твору, Любове, то тут необхідно вірш підкорегувати - прочитайте його самі кілька разів і побачите помилки та неточності (це порада одного з користувачів-поетів нашого сайту)
Категорію, у якій Ви опублікували вірш змінено: Було Твори за тематикою/збірки поезії (адже у цій публікації не кілька віршів, а один, отож не збірка) на Твори за тематикою/кохання (думаю, що відповідає змісту твору)
Добро і зло в тривозі важу Гріхи й розгрішення земне Божества міць і силу вражу і вічне, й те, що геть майне Тремтять мої тарелі дивні уважно гир нових ждучи І кожна - все на тому ж рівні не переважена нічим А я? Мов ревище ревуче почувши серце "Вже пора!" Кажу й кладу своє горюче На ту тарель, де біль добра.
Робіть так, щоби терези Ваших вчинків були завжди у тому напрямку, де добро.
Щодо того простити чі ні продовжу розмові ось цим твором І.Муратова:
Пам'ять
Ми добрі. Не маємо злості. Уміємо щиро прощать. Ми високо. В тій високості Не личить нам помсти печать. Ми - дужі. Тому й справедливі Але на дорозі щасливій Коли на порозі мета Нам слід пам'ятливими бути: Простити - не значить забути, А добрість не є сліпота.
Прощати треба, обов*язково, але як каже у своєму вірші І.Муратов - простити не означає забути. Просто з тією людининою, яка щось зробила погане ми вже не спілкуємось, бо знаємо, чого від неї чекати.
Щодо диковинок, Любомире, - просто багато часу проводжу за ПК та в Інеті (дякую дружині що мене терпить ). А про темні сили - перше одруження на (чого там казати і бути толерантними) сектантці (адвентистці) відкрило очі на нашу православну віру. Мав честь відвідати Почаївську лавру. Краса!
Оте, що у тому сайті (bogistina.info) Ви дивились - чув власними вухами. Жах! Просто багато з нас не хочуть вірити у це. З проповідей Андрія Кураєва пригадую випадок, який переказують про академіка Палова. Ні для кого не секрет, що він, хоч і при владі більшовиків лишався релігійною людиною і не приховував це. Так от одного разу він йшов по місту і проходячи повз храм, зупинився та перехрестився, як це роблять православні віручі ліди. А неподалік від нього стояв матрос із тої самої "рабоче-крестьянской" та допалював цибарку. Побачивши якогося дядька у літах, який хреститься біля кожного храму, сказав "Ех, і дочогож народ, у нас, в Росії темний і не освічений!"
Так, як це поетичний сайт, то продовжу ось цими рядками, хоча і російськими: