Дякую, Тамаро, за публікацію! Було цікаво читати і порівнювати як у нас починають навчання, а особливо закінчують школу. Якщо Ви не проти - запропоную публікацію до нашої газети, тим більше, що це актуально і корисно
Ну якщо деякі стіни мають вуха, то вже деякі й говорити вміють А якщо серйозно, то мені здавалось, що вони не можуть бути зрадливими. То люди зрадливі, коли полишають свій рідний дім... Тоді вони чекають на повернення. Вони плачуть. Плачуть від горя, коли чекають на людей, які проживали, і плачуть від щастя, коли люди повертаються...
... а нічого й нового не треба. Головне щоби відверто було, як ось у цьому творі. адже йдеться мова про Бога, про здатність людини помічати Його присутність у життєвих ситуаціях.
Як би зараз хтів проїхатись у такому тролейбусі: По чужому проїзному у тролейбусі брудному навіть іноді приємно пізно їхати додому. За вікном коли негода, коли небо плаче стиха, у тролейбусі сухому заховатися від лиха. Заховатись, загубитись серед скель, собі подібних, серед сірих боязливих і нікому не потрібних. Заховатись, не дивитись у блакитні, сірі, карі... розчинитися краплиной в цій брудній і теплій хмарі. Наплювати, задрімати, от тоді приємно стане...
Дякую, Тамаро, за книгу! Пан Михайло вже майже тиждень, як її мені передав. Ще раз вітаю Вас. Книгу читаю на роботі, які тільки випадає вільна хвилина. Гарно пишете. До душі припали Ваші твори (хоча частину читав раніше). Тепер коли мене запитують "Звідки книга"? Кажу: "З Італії". "Хто написав"? Наша землячка, з села Явкине. І у них ОСЬ ТАКІ ОЧІ від подиву! А я сміюсь (від гордості за Вас) і даю їм переглянути або прочитати її "
Але Олексій гарний приклад привів. Подивіться навколо. Та нас з нашим життям, відношенням один до одного треба було потопити на початку ХХ століття. Тільки терпить Бог: «Доколе буду с вами? доколе буду терпеть вас?» (Мф. 17: 17)