Скажіть на милість, що це за назва "Жур" і як це осінь ходить "поза мною" я також хочу, щоб вона мене не чіпала. Навчіть, як це робиться? Жартую, а наспрвді, вірш мені подобається.
Дуже гарний віршик, Христинко! Ставлю тобі 5+ Критики- це наша і біда, і радість, бо без них, ми б не збільшували своїх можливостей, але вони так іноді допікають, що хочеться їм щось написати, що я і зробила. Ось куплетик із вірша.
Хоч критиканів прийшов час, Та я, й не гніваюсь на вас. Співає ж соловей, без нот, А заслуговує чеснот.
Як я вас розумію, п. Тамаро, на душі все кипить і перевертається, і не вистачає слів, щоб описати ту бурю, але якби правильним був розмір, і деяка рима, то вірш звучав би на багато краще.
Як прозорі дощу краплини, Твої вірші, немов перлини… По шнурочку котиться чорна, А за нею біла проворно, Як листочки від падолисту, Нема краю тому намисту…
Якби ж то можна, розвіять старість І повернутись у юність знов, Собі лишити життєву мудрість, Веселу вдачу, щастя й любов. То я б напевне, була би перша. Понабирала б собі всього. Вже б я зуміла, все це доперти, Щоб не впустити щастя свого.
Дуже дякую,п.Іване! Ціную вашу мудру думку, якої і сама хочу дотримуватись, але у вірші йде мова про наше бренне тіло, а воно хочем ми того чи ні втрачає форму- старіє.
То ж не стримуйся, гайда! Де ще квітне череда, Де листочки ще в гаю, Душу звеселять твою. І полине твоя рима, Понад гаєм десь незримо, По незнаних ще стежках, Тих, що пишуть у книжках.
Оптимістично налаштований вірш, але якщо мова йде про крила, то вони,( як гвинтівка...) повинні злетіти. Пущу крила свої над вітрами. Будуть марними ваші путі. І полину своїми шляхами, Залишаючи вас, в забутті.
Сумно, п.Вікторе! Гірко ще й за те, що в такому поважному віці, вибираєте вірити "божеству", а не Творцю. Здався вам той прах, ви поет, а поети живуть душею, котра, як всі знають невмируща.