Якби ж то можна, розвіять старість І повернутись у юність знов, Собі лишити життєву мудрість, Веселу вдачу, щастя й любов. То я б напевне, була би перша. Понабирала б собі всього. Вже б я зуміла, все це доперти, Щоб не впустити щастя свого.
Дуже дякую,п.Іване! Ціную вашу мудру думку, якої і сама хочу дотримуватись, але у вірші йде мова про наше бренне тіло, а воно хочем ми того чи ні втрачає форму- старіє.
То ж не стримуйся, гайда! Де ще квітне череда, Де листочки ще в гаю, Душу звеселять твою. І полине твоя рима, Понад гаєм десь незримо, По незнаних ще стежках, Тих, що пишуть у книжках.
Оптимістично налаштований вірш, але якщо мова йде про крила, то вони,( як гвинтівка...) повинні злетіти. Пущу крила свої над вітрами. Будуть марними ваші путі. І полину своїми шляхами, Залишаючи вас, в забутті.
Сумно, п.Вікторе! Гірко ще й за те, що в такому поважному віці, вибираєте вірити "божеству", а не Творцю. Здався вам той прах, ви поет, а поети живуть душею, котра, як всі знають невмируща.