А я не можу ні хвалити, ні мовчати: Не надихнуло "замовчати", от і все, Люблю вірші Катрусі я читати, Та форма з змістом єдність не несе. Так мало критики у витворах бувало, Що хочеться вчепитися до слів, Мені у цьому вірші всього мало, Є почуття, а вираз їх - на пів...
Я саме те мав на увазі. Мені імпонують Ваші вірші і Ваш позитив. А техніка - це досвід. Думаю, мене підтримають наші швачки "управитель" та "адмін" розряду.
Той, хто не вміє віршувати, завжди має змогу звернутись до нас, чи не так? Багато моїх знайомих, принаймні, так і роблять. І не головне, що написали не вони, головне - бажання комусь зробити приємне. Ось Вам і творчість, яка робить з неука митця. Якщо ж Вам не стане після написання колись легше, - пишіть... Адвокатську таємницю гарантую
Злочинець - хто цурається кохання, Нещасний - хто його не відчував, Гульвіса - хто збирає сподівання, Захоплення - хто миттю накивав. Я думаю, просить його даремно, Ви створені для поглядів з колін, Ну й хай на мить Вам стане пусто й темно, А далі темноту побачить він. Бо усвідомить нещодавню втрату, Та це уже не те і інший вірш, Просити ж, Вам наказую, не варто, Нехай Вас просять, бо кохання найцінніш. 5.0.
Пахне в повітрі службовим романом, Погляди скоса, усмішка й не більш, Все починається з мрії, й реально: Шкода, що це залишивсь тільки вірш... Але троянди вона ж не вернула, Зачіску-хвостик, як стиль, заплела, Значить, чогось Ви, таки, не збагнули, Не відмовляла, бо згідна була... 5.0.
Все геніальне - просто, чи не так? Мудрість - як палка - на два боки. Без пафосу скажу, що Ви - Простак, Нехай про це скрегочуть всі сороки. За те, що "...ще не написав..." - 5.0. від Ніхто
Місяць обняв моє серце тихенько, Не відпускає, вчепився, мов звір, Шепче затято людські побрехеньки, Ніби на небі нема більше зір. Всі протиріччя загладила темінь, Тьма почуттів і підтекстів розмов, Я підсвідомо вже знаю напевно, Що протиріччя найбільше - любов..
І ніжний пух, і книжний пил - Мій сенс буденного життя. Немає часом в тілі сил, Але без краплі каяття Я знов захоплено зловлю Миттєву музу й, наче міль, Не відчуваючи жалю, Крізь задоволення чи біль На лист паперу пришпилю. І хай метеликом не стане Мій витвір розуму й душі, Ловити "міль" не перестану, Бо є читач й на ці вірші. Я ж не поет, я просто митар, Тому й Ніхто, посеред Вас, Це Ви віршуєте, щоб жити, Живете зупиняючи так час, А я, усе ж, відмовлю світу, Й закривши вуха, крикну: - Пас! І знов ілюзія захопить, Мрійливо в грудях защемить, Натхнення римою окропить, На цілий вірш, на цілу мить. Ну й що, що розмір трохи криво, Хай склад зненацька ріже слух, Для всіх знайомих (що пишу я) - диво, Не вірить часто родич, а чи друг, Та моє щастя - муза незрадлива, І книжний пил, і ніжний пух...
Я позбираю пил з проміння Ваших душ, Ступлю на небосхил, наспівуючи туш, Здіймусь до алтаря, розсіюючи час: Засвітиться зоря - своя - над кожним з нас.