Навіщо тобі пам’ятник, поет? Бо то є визнання батьків вітчизни, Бо то осмислення величності сонет Чи камінь віддалить тебе від кризни? Не в цьому є мета, не в цьому сенс І не для того ти всі вистраждав творіння І не для того підіймався до небес І людської душі досяг коріння. Вірші ти твориш тільки щоби жить, Щоб не зачахнув мозок і палали очі, Щоб те величне розуміти й говорить Народу сильному, що вийшов на всі площі. Ти вірш за віршем звільнюєш себе І відкриваєш свої всім кордони І дозволяєш роздивитися серце А потім знову у душі почнуть погроми. Нові слова візьмуться рвати світ Складатись в речення і знов біжать плеяди І знов є звернення, хоч новий вже контекст І заново в далечі барабани. Вони гримлять, вони гудуть: "Пиши, Не відривайся на буденність − дурні справи, Й ніколи, попри будь-що у житті ти не впусти Тієї миті, що приходять віршів сплави." Не втрать ти жодного і навіть літер не згуби, Бо скривдиться поезія гордлива, Без неї ж ти не виживеш у майбутті, Отож, твори, поет, не знай загину!
|