Десь бродить Русалка в краях неозорих, Шукає загублений рай. У пісню виплескує відчай та горе, Як болю в душі понад край. Русалонько, в небо, у далі далекі Ти встигнеш полинути ще, Щоб, може, колись повернутись в лелеці, Чи впасти на землю дощем. Але, як душа таланом доторкнута Й добро – її істинна суть, Ніхто не завадить Людиною бути У кожнім з життів, що прийдуть!
Жінка-рибо, донько моря, Люба посестро моя, В піднебессі неозорім Десь горить твоя зоря, Хвиля в груди б'є щосили, Очі ріже сіль морська, Ти ж плекаєш власні крила Там, де в інших – лиш луска. Хвиля піниться іскристо, Вітер хмари розганя. Щоб це море переплисти Мало буде ночі й дня. Десь ховає срібло-злато Дна морського каламуть. Звикла мертвих цілувати? Це в минулому, забудь! Знаю, в серці так солоно Від печалі й самоти. Хай мине ця ніч безсонна І згорять старі мости. Знаю, хочеш вічно жити І любов нести у світ. Відпусти несамовитість – Крила просяться в політ!
Та в чім же винний Прокруст, Що повно замкнених вуст, Закритих в панцир сердець, Що йдуть в ярмо навпростець?! Душа, закована в страх, Сум, що виношуєм в снах, Біль непромовлених слів... Хіба ж це хрест королів?! Не слід Прокруста винить, Що ми свою ненасить За світлом Правди й Добра Втопили в хвилях Дніпра, Не втамувавши її. Всі програємо бої, Поразки – звична нам річ, Бо вже давно з наших віч Не пломеніє вогонь. Та прошу: «Боже, боронь Нам далі скніти в багні Своїх страхів і вагань, Розчарувань й нарікань!». Все ж – краще згинуть в борні!
Що це душу ятрить? Може, згірклий минулого спомин, Чи душі споконвічна утома, Чи за світлом й добром ненасить? Чи облудні слова, що злітають З вуст людців, що забули про честь, І на власно змайстрований хрест Твою душу щораз розпинають? Може, смуток за згубленим щастям, Чи давно скам’яніла журба, Що згинає Твій дух, мов раба, Наче серце в її лише власті? Що це душу ятрить? - Може, відчай від втрат дорогого, Чи колюча від терня дорога, По якій Твоя доля біжить?...