Страж воріт.

Погода вітер, а чи сніг,
чи літо, чи зима.
Сидить один, немов на сміх,
як бідний сирота.
Сидячи, погляд утопив,
у землю. Дивина!
А глянеш в очі, то немов,
його там, і нема.
Чи блудять там, які думки,
чи вицвіли уже,
не скаже бідний дід старий,
ворота стереже.
А був його, крилатий, час,
була й його весна.
Летів, небесний, зорепад,
любов тоді цвіла….
Сім’ю кормив і одівав,
все було до ладу.
Коли скінчився зорепад?
Не знаю, не скажУ.
Як скоро пролетів, той час,
накрила сивина…
Є жінка й діти, та нараз,
неначе їх нема.
Потрібний був, як молодий,
додому все приніс,
тепер, куди не повернись,
усі: «не пхай свій ніс!».
Так і сидить біля воріт
і дума лиш одна,
що вже у свій далекий світ,
збиратися пора.