Страж воріт. Погода вітер, а чи сніг, чи літо, чи зима. Сидить один, немов на сміх, як бідний сирота. Сидячи, погляд утопив, у землю. Дивина! А глянеш в очі, то немов, його там, і нема. Чи блудять там, які думки, чи вицвіли уже, не скаже бідний дід старий, ворота стереже. А був його, крилатий, час, була й його весна. Летів, небесний, зорепад, любов тоді цвіла…. Сім’ю кормив і одівав, все було до ладу. Коли скінчився зорепад? Не знаю, не скажУ. Як скоро пролетів, той час, накрила сивина… Є жінка й діти, та нараз, неначе їх нема. Потрібний був, як молодий, додому все приніс, тепер, куди не повернись, усі: «не пхай свій ніс!». Так і сидить біля воріт і дума лиш одна, що вже у свій далекий світ, збиратися пора.
|