МИ НЕПРОСТО КРАЙНІ

МИ НЕПРОСТО КРАЙНІ !

Зерно добра, засипано в загати,
Душа сама злітає до вершин.
Плечем підперли радощі і втрати,
Зігнавши привид кривди і гонінь.

У лавах перших, ми непросто крайні!
Коли вертались до своїх доріг,
Живили рухи, як рослинки ранні,
В єднання клали наче оберіг.

Нараз обійми впали наче злива,
Заливши слід нічного каяття,
Линя невдячна думка полохлива,
Свій сумнів відпускає в небуття.

 
Злоба цвіте прощальною журбою,
Її сльоза спіткнулась об поріг.
Сміття забравши спогади з собою,
Смердючий сніп толоче на дворі.

 
Все ніби в лад, та сходи молоденькі,
Утоплені по горло у багно,
Молімось їм, як матінці рідненькій, 
Поклавши в душу золоте зерно!