Коли погасне захід доконечно,
щоб дать світити п'яним ліхтарям
бульварним, вийде він, укотре гречно
сказавши ночі "Знову радий Вам".
І гляне ввись -- де, куполом обнявши
наш світ навкруг, небес простягся степ,
на іскрах зір вони, натренувавши
хитрезну спритність, як старий вертеп,
виставу творять знову нескінченну
-- діставшися не знати як до зір
(хто сам не тямить, як, хто достеменно
навіщо, знає, й чом) з прадавніх пір
з зорі на іншу зірку скачуть; диво
химерне це спостерігають, щоб
аплодувати їм, тут, унизу, поштиво
всміхаючись, і хитрий телескоп
їм не потрібен, щоби бачить ясно
стрибаючих -- геть близько ті і ті,
й не намагайся, смутку мій незгасний
спинити їх, сказать щось їм, внести
якийсь хоч лад у дійство незбагненне
-- хай перестрибують, нема їм ліпше, як
блукати від Алькора до Альгени,
з Касіопеї -- знов на Аламак.
Так, я люблю це марення яскраве,
найкраща із усіх коли одна
вона мені, над тисячі, ласкава,
таких Вона, як і сама вона.
У різні боки рухи безтурботні,
аж кілька ген у напрямах чітких
летять та інших кличуть; дехто згодні,
але не хочуть кидати своїх
улюблених Денеба чи Алькора.
Якби сягнуть до них і станцювать
по зорях так, щоб боса Айседора
лиш з подивом застигла; тісно, знать
для мене там. Та сонць рожеві вири,
червоні серць, багряні вири мрій
несуть кудись, несуть крізь ночі сірі
туди, де ранки поряд твій і мій.
| 
у Вас 
0
))
) записи" дуже мудрі!
