Дивилось щастя крізь розбите скло пляшок,
Ховаючись десь на самому денці.
Безцеремонно лазив павучок,
Не розбираючись у потайному сенсі
Барвистих відблисків шматочків скельця.
А сонце падало поламаним промінням
На стіни, стелю, стукалось об двері...
Він, либонь, перемагаючи томління
Від спеки, ходить по міському сквері,
Шукаючи порожній посуд з-під тетері¹-
Гіркої та п’янкої. І що кому до того,
Що він - твоя родина? Безальтернативна.
Єдина. Людина, що поставити на ноги
Своє дитя за звичаєм повинна...
Нехай вже він дочці майбутнього не винен,
Вона й сама його знайде та напрацює,
Та де ж від сорому настирливого дітись,
Що за нею вершником гарцює,
Від котрого неможливо притаїтись?
Хай вона — от-от доросла, та зігрітись
В любові батьківській ой як хотілось!
Не збулось, розтлілося...у дитячих мріях.
На скрипучому паркеті мимоволі
Лишався слід старезної валізи.
Не опускаючи вологі очі долі²,
Ступала з гідністю убогої маркізи.
А в голову думки печальні лізли,
Спотикаючись об горляний комок:
„Ніким, як він, я в цьому місті буду”.
І, пробираючись між битих бутилок,
Поклялася, що сама собі здобуде
Щастя з нерозбитої посудини!
28.01.08 р.
у Вас 
0
