П’єса
У ролях:
Я ;
Гармонія—богиня ідеальної рівноваги; донька Афродіти,сестра Деймоса і Фобоса;
Деймос – бог жаху;
Фобос – бог страху.
Я:
„Дурна Гармоніє, не треба мене вчити,
Іди собі та не мороч усім голів!
Я доросла...Я можу бачити копита
У янголи переодягнених чортів!”
ГАРМОНІЯ:
„Та ради олімпійських всіх богів,
„Ти
доросла
?”. Будь ласка, на, смакуй!
Деймосе, бажання „бачити чортів”!
Тобі це - ближче, бери та демонструй!
А я - пішла, мені тут нічого робити.
Оцю я вже туманити не зможу.
Господарюй...А їй, щоб легше пережити
(Так просто покидать якось не гоже),
Я залишу чарівного напою,
На, візьми його з собою.
Далі знаєш, що робити...
Жаль якось її, було цілком приистойно
Жити в неї. І взагалі...
Ех, ну що тут говорити.
Так воно завжди буває:
Спочатку люблять, довіряють,
А тоді: „дурна Гармоніє...”—
Нахабно виганяють!..
О, Фобосе, і ти вже тут?
Чудово, вся сім’я у зборі!
Фобосе, ти вже , напевно, чув, мене женуть?
Ображена, у непросвітнім горі
Я покидаю вас і вирушаю в путь!”
ДЕЙМОС:
„ Давно пора, затрималась, сестричко,
Мені ти дуже дорога,
Та йди, бо уникнуть суперечок
З нами ти ніколи не могла.
З тобою скоро я побачуся охоче,
Коли на всі потворства світу
Якась людина знов відкриє очі...
Бувай, та привітай від мене Афродіту!”
ФОБОС:
„Мікстурку цю у тебе ми візьмем,
Бо людям вона конче необхідна,
Як страх з душі гармонію мете,
Вони стають на всякі ліки згідні.”
Я:
Лихі брати мене під руки взяли
І ми піднялися над білим світом,
( Щоправда, „білим”
Вони його не звали).
Чомусь перехотілося летіти...
Дивилась зверху:
По землі,
Спустивши голови на груди,
Немов німі, ходили люди
Із поглядом колючим,
У кожного— своя біда болюча,
На спині – хрест важкий, гнітючий,
У серці - камінь від гріхів.
Он тут - степи, запльовані нуклідом,
Там - немовлятко, хворе снідом,
Ось матері нема чим малюків
Нагодувати. Зарплату
Беруть за працю шахтарі,
Незнаючи, чи матері
Їх завтра знов побачать.
І неутішно плачуть, плачуть
Покривджені, потомлені, слабкі.
„Пан-отець” парафіян благословляє,
А іншою рукою все шукає,
Де би це загарбать грошенят.
Он, бачу, свято в пари молодят.
Із вигляду – до заздрості щасливі,
А на душі –„як голий у кропиві”:
У молодого – дружка на умі,
А наречена бачить уві сні
„Коханого” майно. Друг другові
„Сердечно” руку потискає,
А десь за спиною тримає
Ніж, нагострений давно.
В притулку сироти ридають.
Там - гвалтують, тут – вбивають.
Міста - лиш сморід та грязюка,
Із труб іде отруйний дим.
А по асфальті, мов гадюки,
Повзуть коробки з-під машин.
А між домів в пилюці й димі
Снують коробки з-під людей...
„Достатньо! Будьте милостиві!
О світ розтоптаних ідей,
О світ понівечиних мрій! ”
ДЕЙМОС:
„Фобосе, давай напій!
Та перед тим...дозвольте процитую:
„Я доросла. Я можу...”
Я:
„Не треба! Знаю, чую!”
ФОБОС:
„Схоже, їй достатньо.
Випийте цього краплину,–
Я Вас відпущу . Хвилину...
Так, готово.
Деймосе, ця гуща
Справді має дивну силу,
Дивись, одразу підкосило:
Заснула сном дитяти.
То що, збираймося до хати?
ДЕЙМОС:
„Збираймося. До речі, на Олімпі свято
(Іменини Афродіти)
Наших назбирається багато.
ФОБОС:
А з цією,що робити?
ДЕЙМОС:
„Не переймайся, брате.
Прокинеться — і буде всім казати,
Що добрих людей більше, ніж поганих,
Що час лікує рани та інше.
Сестричка наша не втрача контролю,
Після всього, що ми з тобою
Показуєм із гіркоти життя.
Бо, братику, з цією гіркотою
Не можу жити навіть я!
|