Залишаю зарубки на черепах каменів пам’яті.
Відраховую сльози. Ще скільки зосталось до ранку?
А у краплях душі відбивається місячне паперті.
Зариваюсь у небо, бо бачать в мені самозванку.
Завинила я тим, що без маски… різнюся у натовпі,
Що по лезу ножа, мов сновида, іду через прірву.
Не збагну, на серцях окуляри для чого… ще й матові…
Певно, совість ховати… та сутність безлику і сіру.
Серед ночі людей трохи менше на вицвілій вулиці.
Під фонарним стовпом тінь зіжмакує пальцями простір.
Хтось стріяє в зірки… бо падуть… та ніхто не розчулиться…
Просто нормою стали в суспільстві розп’яття чи розстріл.
Збайдужіння давно вже набуло законного статусу.
Чи ж цікавить когось, що втрачають свідомість недужі?
Головою – в думки… Чим людина ж не схожа на страуса?
Анімація ночі… і дзеркало міста – калюжі…
Марина Алдон Народилась у м. Хуст Закарпатської області. Справжнє ім'я Марина Штефуца. Друкувалась під псевдонімами Марина Дорих, Акелія. Закінчила філологічний факультет Ужгородського Національного університету. З 2000 року член Національної спілки журналістів України. З 2000 року голова Хустського міськрайонного літературно-мистецького об’єднання «Чиста криниця». Автор поетичних збірок "Poems" (1999, Львів "Кальварія"), "На мові галактик" (2002, Івано-Франківськ-Хуст, ШтЮрМер), "3Dцяте лютого: Із циклу «Щоденник» (2013, Ужгород, "Ґражда"), "Labyrinth" ((2013, Ужгород, "Ґражда").
сторінка: Марина Алдон
| АВТОР ТВОРУ:
Марина Алдон
«От як розсерджуся, як завирую, як порву всі греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Все що їм не треба, звозять тут, до мене, а хіба я смітник? Ну скільки можна вже терпіти отігори сміття і тонни бруду. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру. Бо вже несила опиратися смерті.Ні дня без цих нечистот не прожити…
- Ти виказав свою сповідь для всіх, кого любиш і це перший крок для налагодження життя, а далі треба діяти, щоправда, не тільки словами. Невже ти не хочеш виправити все?
