А тепер затамуй подих, будь чуйним і лагідним, і терплячим...будь ласка.

Вона якась дивакувата – казали сусіди і соромились йти до мене попити кави, бо не знали про що зі мною можна вести бесіду. Смішні вони – казала я Ігореві, хіба не зрозуміло, що я Боже Вільна. Він тоді починав мене лоскотати, аби не говорила дурниці. Ми оце нещодавно, як переїхали до міста – ще й року нема. Та вже звикла до міської буденності. Вона знаєш, нічим не відрізняється від сільської, принаймні моя. Так само насолоджується на городі грою з землею. Отак розпушує дбайливо грунт, формує ямки, ярочки… сіє, саджає, поливає, сапає… Так виростають справжні домашні овочі та фрукти. Ще якби кури сусідки Марії не паслись…

Але з цією передмовою я забула з чого почала. Тож знову доведеться починати зпочатку.

Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож якщо Ти читаєш цей твір то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір - до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю і йду гуляти небом залита червоним мереживом шаленої ночі :)

Коли гудуть маленькі бджілки
Великим роєм у душі,
Розхристані пливуть надії
В волоссю юної ріки.

Облизуючи твої губи
Ковтаю присмак плоті,
Яка по всюди…
З трепетом
Краплини п’є вологи.
І мої малі, тендітні руки
Ховають ніжність 
У твої долоні.

Так трепетно і ніжно торкнулися долоні моїми вустами і поміж пальців долями-життями потекла жага. Стриманість шептала косами-словами , відвертості скотилась по щоках сльоза. Я твої очі мию поцілунком і гублюсь у просторі небес…