Поети вмирають часто

Поети вмирають просто,
Мов листя летить з берези.
Надворі холодна осінь,
Остання, немов самотність, -
Єдина сестра поета.

Поети вмирають зранку
Без пляшки, що на похмілля,
Без мрії, яку потрібно
Чекати й шукати знову,
Неначе нову повію.

Поети вмирають швидко –
Їм ніколи жити в прозі,
Бо вічно в напівдорозі,
Бо Муза стоїть на розі
Зі словом, що було першим.

Поети вмирають рано,
Їх треба любити нині,
Бо прісно вовіки вічні
Їм вже не потрібні будуть
Ні квіти, ні поцілунки.

Поети вмирають вічно,
Бо вічно шукають смерті,
Бо надто вони відверті
І надто безпосередні,
А бути потрібно іншим.

Поети несуть на плаху
Свою лебедину пісню,
І осені радість пізню
Уже не встигають пити…
Поети не вміють жити.