Я в шість не любила зеленку і вазелін. Імітувала хвороби, постійно губила ручки. Підходила до чужого вікна, що росло із землі, а з нього дивились на мене сусідські близнючки.
Їх каламутні погляди з-під широких лобів, їх безкінечна слина й короткі стрижки. А ще в них був тато і він їх, здається, любив. Ставив по черзі на підвіконня і гладив ніжки.
Я поверталась додому, лаяла школу, їла обід, ловила в тенета заздрощів оті сопливі моменти, згадувала щосили, яким був мій дід. А мама, затуркана, бігла по аліменти.
І коли закривалися двері, вимикалося світло, Усі на світі секрети розлазилися по фантиках. Я уявляла, як сильні руки, ніжно і вміло одягають на мене форму і білий фартух.
А місяць вростав у осінь уламком ребра. І вже нічого на світі не мало значення… …І кожного разу мама казала, що хоче мені добра. І просила пробачення.
Дійсно, важкий і глибокий вірш. Однак, авторка має копати глибше у своїх римованих здобутках, адже у четвертому стовпчику не все гаразд. До праці. Авансом - 5.0. і
Дякую за відвертість. А, може, Ви заблукали не на той сайт? Чи Вам теж виставляти лише 10.0., як одному з наших "наполеончиків"? Я написав лише свою думку. Не хочете її чути - зазначайте - "для позитивних коментарів"...
Захоплива повість минулого . Так ще треба вміти розповідати щоб аж болюче , аж до сліз , аж до глибини душі ! Треба на такій поезії вчитися бо це вищий рівень для кожного в науку !
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
