Згорнуті файли. Кастровані сни середи… Так, по контуру крові, навпомацки, ходиш туди-сюди і не рік, і не два – а солона зима перезріла. Я приборкала білого звіра. З чого ти зіткана, дівчинко? Автор твій де? і кому червоніє від сорому “Каркаде”, тривожно маскуючи лейкоцити? Я не буду тебе просити… Слово. Крапка. Потім іще одне слово. Деліт. З ким би ту бісову середу розділить? І жадно летіти, збивати стовпи, мов оскому… Я тебе не скажу нікому. Звірі ховаються. Вужчають вікна осель. Внутрішній голос уперто скрипить, як осел: “Він бо дитина. А діти – огидні. Вони ж – індиго.” І вже на рахунку зими недостатньо снігу… І так ти за мною ростеш. Я від тебе росту. Ти – по драбині. Я – по хресту.
|