Коментувати також можна з та

Ср, 27/01/21, 01:59
Меню сайту
Категорії каталогу
Дуб Сергій [6]
Поезія Сергія Дуба
Архипенко Володимир [36]
Фінько Сергій [1]
Афанасьєва Вікторія [9]
Морозенко Марія [3]
Матвійко Катруся [112]
Мручківська Леся [5]
Анархист [18]
Медведчук Анастасія [1]
Кухарчук Анна [4]
********* [1]
Багрянцева Олена [1]
Поезія Sanyo [7]
Дудник Ольга [26]
Романцова Богдана [3]
Камінська Вероніка [1]
Кравчук Леся [4]
Приходько Дар`я [20]
Вітер Юрко [1]
Кобюк Юлія [1]
Більченко Евгенія [4]
Ганенко Тамара [50]
Жужупал Марія [11]
Малігон Анна [16]
Степанова Анастасія [6]
Блакитна Альона [5]
Антонюк Антон [8]
Демків Михайло [14]
Горбата Людмила [12]
Криворученко Юрій [7]
Харенко Тимофій [4]
Соловйов Руслан [19]
Високий Олександр [9]
Палкіна Рішка [5]
Луніч Мірра [2]
Оксана (Myrka) [55]
Давиденко Іван [728]
Мороз Галина [216]
Коломійчук Людмила [32]
Шинкарук Ірина [1]
Савелюк Валентина [219]
Олесь Розхристана Душа [7]
Філіппов Костянтин [11]
Селена [20]
Vogneslava Svarga [3]
Величанська Вікторія [5]
Копилова Світлана [4]
Гондюл Сандра [8]
Роговенко Олена [13]
Книр Володимир [276]
Черняхівський Анатолій [144]
Завадський Олег [50]
Мончак Маріанна [6]
Шевчук Галина [1]
Педан Тетяна [3]
Попелюшка Валентина [18]
Буйницька Олена [5]
Альохіна Олена [5]
Чорний Петро [1]
Расходова Валерія [7]
Нечитайло Михайло [7]
Лященко Олеся [3]
Ковалевська Аніта [3]
Абакумова Світлана [13]
Олександр (аовпоет) [1]
Городинець Сергій [1]
Карачій Михайло [4]
Вирова Наталія [3]
Щербина Микола [12]
Литвиненко Сергій [3]
Голик Аліна [10]
Цирульніков Ігор [2]
Кобиляков Олександр [39]
Partus [3]
Володимиров Володимир [1]
Пазиченко Світлана [7]
Таргітай Іван [3]
Артишук Марія [13]
Попова Марія [3]
Сушко Марина [2]
ПЕРЕМОГА [18]
Безіменний Станіслав [76]
Василенко Анатолій [9]
Опитування для Вас:
Сторінка "ПОЕЗІЯ та ПРОЗА" завантажувалась:
Всего ответов: 214

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Київщини категорії та розділи української поезії, українська проза Дуб Сергій
 

ДМБ 1984 проти імперії /Проза/
Перейти/повернутись на головну сторінку

Сторінка обговорення творчості поета

ДМБ 1984 проти імперії.

Такий собі напів
автобіографічно-гумористично-реалістичний твір.
Перша частина.

Прошу Вас прочитати і дати реалістичну думку з цього приводу.
Дуже цінний сторонній погляд.
І взагалі: що робити, кому можна показати і т.д. Робота ще в процесі.

ДМБ 1984 проти імперії.

Автор Дуб С.П.

1982 рік, травень.
Хотілося плакати, кричати, рвати зубами увесь світ.
Раз-два, раз-два. - «Суки, суки-и!» - Раз-два, раз-два. Сльози, як горох, капали на підлогу.
Добре, що ці величезні проектори КТ вмонтовані в підлогу намертво. 70 кг для них - пфу! Головний інженер водив, коли приймав на роботу, як лоха, по апаратній, тикав пальчиком, все пояснював, начебто не вірив, що в мене друга категорія. Повірив, коли Гак подзвонив. І ні яких більше запитань. Хоча, перевіряв. Як – так, 18 років і вже друга категорія кіномеханіка? Наче я її вкрав. У Гака вкрадеш?
Вміє, паскуда, працювати з малолітками. Сюсю- мусю, пробатрачив на нього два роки. Порно-фотки, дівчатка, цигани, ще й вчив цього дурня, Ложкіна. Але ж перейшов таки на вільний хліб в БК «Дніпро».
Раз-два, раз-два.! Розміщені апарати так, що можна їх використовувати, як бруси: підстрибуєш і віджимаєшся, ні один кадр не здригнеться на екрані.
«Ще зробити розтяжку, потягати гантелі. Як же хлопці? Нікому нічого не буду казати, потім, завтра поставлю перед фактом».
Ложкін припер дві гантелі та пудову гирю, пришпандьорив до стіни величезне дзеркало, Геракл.
Не на свої придбав, падло. Улюбленець одноокого Гака .
Раз-два. У Коваля і Вохи батьки-куркулі роблять їм проводи на 200 чоловік!
А у мене. Мамка на двох роботах, старша сестра в училищі, менша в школі, батько хоч і живий, але дуже любить хильнути, та й чотири роки ми з ним уже не живемо. А якщо відверто, від нього більше клопоту, ніж зиску. Нічого, я сам. За три роки дещо заробив. Їм батьки в школу по 50 коп. на обід, а в мене зарплата кіномеханіка - 90 крб. плюс премія, плюс останній рік учень фрезерувальника - 60 крб. Ще риба, гриби, порожні пляшки. Буде не гірше, ніж у людей.
Піт змішувався з сльозами і капав на підлогу. Чи це не сльози? М`язи вже не витримували такої напруги, в голові паморочилось і залишилось лиш дві думки: армія і чому я такий нещасливий?
Павучок вже служить, Коваля призивають в один день з Вохою, а я? Цей гоп-стоп, мабуть, був підставою. Я не Ложкін. Правильно зробив, що сам пішов до військомату і здався. Ну і пика була у того полковника, коли я випросив повістку на 5 травня! Там мене хера дістануть! Забрали б до Афгану давити душманів. Оце було б діло! Головне, щоб не скалічили і не полон – краще «вантажем 200», але героєм. Пару медалей, може орден. А там пошана, пільги, та й професія на всі часи.
Так, це сльози і піт.
До тями прийшов від свисту, який лунав з залу. Легко стрибнув на мармурову підлогу.
«Бляха-муха, плівка скінчилась. Прогавив! Та, пішли ви»! - в залі три каліки, фільм - мура третьої категорії, весь рваний-переклеєний, відмажусь. Та й навіщо? Перед ким?
Шістнадцять секунд – особистий рекорд заправки плівки в кінопроектор! А Гак, гнида, ще не хотів мене брати. Ну, я вам зараз покажу кіно. Скорочу фільмець хвилин на сорок. Тільки б ця стара курва не приперлась. Нехай Ложкін її трахає. Причепилася, паскуда, знайшла молодих хлопчиків. Як поганоно на душі. Нема, навіть, з ким поділитись.
Сьогодні третє, завтра – проводи. Ні, на роботі теж нікому не скажу. Нехай мамка отримує премії за мене. А там поки розберуться, ніхто назад гроші вимагати не буде, самі лохонулись. Ні хто ж не знає, що в мене дві трудові? Ну?!
«Так, істерику – геть, вмитись, переодягтись і на танцмайданчик в Партизанку! Не потрапити на очі нашій сорокарічній матроні. Хоча вона не така вже й матрона, навіть зовсім нічого собі, хоч і головний бухгалтер. Ложкін казав, ого-го! Та ну її. Спіймає, сама в штани залізе, може, хоч премія буде більша».
Вже 22:20. Танцмайданчик в парку «Партизанської слави» до 23:00. Встигну. Сьогодні субота, народу буде маса, хвилин на 10-15 затримаються. ДВРЗовці мене ловлять, та дарма, не даремно ж я чотири роки займався карате, та й наших там багато. Головне, щоб менти не загребли, якщо бійка буде, в мене повістка на руках. Коли кинув ключі на виході вахтьорші, та аж рота розкрила:
- Хіба сеанс вже скінчився?
- Так, он люди виходять, - з залу потяглися невдоволені глядачі, - бувайте, тьотя Люся.
Проводи. Треба, щоб було, як у людей. Нічого, нічого. Вчора весь день шукав по Бортничах цей ВІА «Лаутари». Знайшов. Всі дні в них розписані, та я знаю, як з такими знаходити спільну мову. Жлоби – тільки триста і в ніяку! Ну, дарма, на триста запрошених гостей, триста за музику за два дні – так і буде. Ха-ха, ну і втну я їм всім. Троє проводів в один день на одному кутку. Побачимо, в кого гучніша гулянка буде.
- Ну, ну, хлопче, що ти там бурмочеш?
«Пітон-старший з бригадою! Влип. Чого я через 160-у поперся? Задумався, баран. Шестеро. Шкільні ворота закрили. Пізно, не втекти. Ловлять таких дурнів, як я. Головне, щоб не накинулися відразу, спробую заговорити».
- Ой-йой, хто це, хто це у нас тута? – це мабуть Криса. Мені про нього розповідали. Здоровило без переднього зуба. Що він тут робить? Він же працює з Арапом? Оце будуть проводи, в реанімації. Ці б`ють просто так, без приводу й з приводом. Хух, Криса не поспішав, дав паузу.
- Пітон, тобі вітання від Дупеля старшого, – ця відмазка завжди спрацьовувала.
- Ти що, припух, щеня? Хто ти і звідки мене знаєш? Вийди на світло.
Яке там світло, в самому темному кутку підловили. Бачив я Пітона тільки один раз і то здалеку. Він мене, ніколи. Та, мабуть, пройшло.
- Я, Дупель молодший, – не скалічить Пітон, дасть Дупель старший, та з цим потім.
- Звідки знаєш Дупеля, малий, може ще кого знаєш?
З темряви з`явилася спочатку велика тінь грузинського картуза, а за нею і сам володар цього екзотичного головного убору.
«Арап?! Все, кранти. Цього я зовсім ніколи не бачив, тільки чув про нього. Казали, що він сидить, та, мабуть, нещодавно вийшов. Так, колоритна фігура. Один з шести чи семи братів, які на той час були чи не найбільшими авторитетами у місті».
Почекай, Крисо, не бий його.
Я і не помітив з переляку, як Криса зайшов ззаду і вже замахнувся.
- Так, звідки знаєш Дупеля і мене? – мундштук бєломорини в його зубах був не сплюснутий, а кругленький і курив він якось інтелігентно. Шестиклинний каракульовий картуз величезних розмірів закривав верхню частину обличчя.
- О, Арапе, я тебе не впізнав! – голос ледь-ледь здригнувся. «Може не помітили»?
Арап підійшов до мене впритул. Пахнуло легким перегаром. А може так пахне страх. Підняв «аеродром».Чорні, як вуглинки очі, не проявляли агресії, скоріше здивування. Виявляється, ніякий він не «азер». Смаглявий, курчаче волосся, невеликі бакенбарди, але не чурбан. Доволі приємна зовнішність, якщо можна так сказати в цій ситуації.
- Я тебе теж не впізнав, а хто ти? – лукаво посміхнувся.
- Я вже казав, Дупель молодший, – хотів дістати цигарки, запустивши руку до кишені.
Так рука там і залишилася, поки падав обличчям об асфальт, другу заломили за спину, швидко обшмонали.
- Так я й старшого не знаю, - йому передали вміст моїх кишень. - У, для такого шмаркача, зовсім непогано: майже два червонці, пачка «Експрес», носовичок. Боца, ти глянь, у мене нема хустинки, а в нього є. Так не годиться, як думаєш?
- Буде чим соплі втирати, або мізки з асфальту збирати. Та я поет, бляха-муха!
Арап вирячив очі на червону книжечку, яку щойно йому передали. Книжечка була ще та собі. Золотий герб СССР, під ним напис – посвідчення. Це ми переклеїли посвідчення кіномеханіків в чисті червоно-серпасті корочки для депутатів, які Ложкін спер в бухгалтерії, поки пер саму господарку кабінету.
- Кіномеханік другої категорії Бук Сергій Петрович, 1964 року народження… Так ти справді Бук? – присвітив собі, розтягуючи папіросу.
- Бук, Бук, твою мать…
Арап роздратовано гаркнув на Крису:
- Убери з потилиці свій башмак, я нічого не чую, що він там бубонить! Підніміть його.
Мене підхопили під руки, рвучко поставили на ноги. Ніс роздертий, але цілий, щелепа на місці, начебто ще не били, брудний, трошки пошарпаний, а так нічого. Тільки потилиця болить від Крисиного 45-го. Був би він один, скуштував «кіба дачі», падло.
Або пан, або пропав. І мене понесло:
- Так, я Бук, а ще в мене є старший брат-авторитет і рідні, як собак не різаних, і ціле кодло серед них судимих (почав згадувати і своїх і чужих): Заполя, Мокса, Береза, Кавун…
- Заткни пельку. На останньому трохи докладніше. Хто він тобі?
- Брат …е…двоюрідний.
- Зона, де він сидів. – Тепер я почув голос іншої людини. Бр-р! Та то дійсно був мій брат.
- Він ще сидить. Буча.
- Закурюй, - Арап простягнув мені зім`яту пачку «Біломорканалу».
- Можна мої, - поглядом показав на свій «Експрес», який він тримав у руках.
- Забирай, Дупель молодший, - і лукаво так посміхнувся. – Де ти придбав таку ксиву? Мені не зробиш? Ти знаєш, що тебе можуть взяти за сраку, це підлог документів! – Я ніколи про це й не думав. - А це що, повістка? Криса, яке сьогодні число, а ну, присвіти.
- Е-е, та хер його знає.- Скривив морду, смачно сплюнув, запалюючи сірника.
- Третє, завтра проводи, – я скорчив гримасу, яка повинна була означати: «Ну-у, так вийшло». – Добре, що її в темряві ніхто не побачив, а то б я сам себе зненавидів. Але мої нові друзі пожвавішали.
- Слухай, малий, - Арап обняв мене за плече і повільно повів в сторону від веселої компанії, яка щось жваво почала обмірковувати. – Ти ж живеш на Шевелі, наскільки я зрозумів?
- Ні, на Червоному хуторі, у бабусі. Під лісом, – додав, збагнувши, до чого той веде.
- Ну, я бачу, ти швидко митикуєш. Тільки тут проблемка, я не звільнився, я в бігах.
- Ого! – присвиснув я.
- Ото ж бо. Тобі, Дупель молодший, дуже пощастило, – і вже голосніше, - значить, десь о восьмій вечора я підішлю Крису, ти там організуй по повній програмі, хе-хе, і закусити теж. Та, що тебе вчити, коли в тебе рідні, як собак не різаних, та ще таких. На, тримай свої майже два червонці і цей хлам. Бувай. Не забув, що в тебе залишилося лиш дві доби, щоб потоптати куріпок? Бо невідомо, де потім доведеться топтати землю кирзовими чоботями.
- Го-го-го, - вся орава заіржала хором.
«Слава тобі, Господи! Ну і ну!»
- Пока, - простягнув я спітнілу ватяну руку Арапу.
- Забздів? Це нормально, інший би обісрався, а ти сміливий. Ну, бувай. Тільки, е-е!, - гукнув мені навздогін і показав два жести: спочатку приклав вказівний палець поперек губ, мовляв, мовчок, а потім великим пальцем провів по горлу. Мені стало моторошно.
До танцмайданчику йшов так, що ледь сосни лобом не викорчовував, виявляється, біг. Робив вигляд, що спізнююсь. Музика гриміла все ближче і я потроху привів свої думки до ладу.
«Ні хера собі! Арап, Криса, Боцмани (про цих я чув, що їх два брати, хоч бачив тільки одного, та й то, не бачив, а тільки чув), дарма. Ну і другани нові! Коли пацанам розкажу, не повірять. А як відмазався?! Ха-ха! Стоп! Шевели мозком, дурню, він же в бігах. Ці й на пересильці знайдуть і поріжуть, не сховаєшся, а в мене на майбутнє великі плани. Тфу, бля! Нікому й не похизуєшся. Та, біс з ними. Він сказав, що я сміливий, добавлю від себе без скромності, я ще й кмітливий».

Парк «Партизанської слави» був чи не єдиним місцем відпочинку дарницької молоді. Вдень це був охайний привітний парк з дитячими атракціонами, гойдалками, літнім театром, алеєю дошок пошани, на якій я після армії знайшов навіть свою, ще піонерську, морозивом і однією єдиною шашличкою, де влітку продавали пиво, а з під поли спиртні напої. Спочатку це був звичайний старезний сосновий ліс. Вздовж нього зараз йде трамвайна лінія , яка оминає приватні будівлі. Навпроти парку – 1-ша міська лікарня і туберкульозний диспансер, який існує, до речі, до цих пір.
Потім якийсь чиновник дав розпорядження вштрикнути брилу з написом і оголосити цей парк славою партизанів, хоча таких тут бути не могло, бо прострілюється ця смужка лісу однією кулею, до самого концтабору на ДВРЗ (Дарницький вагоноремонтний завод). Але ж було сказано – «фас», відповіли – «єсть» і все було зроблено: потяглася від пам`ятника невідомому солдату, що біля Дарницького залізничного вокзалу, хода колон ветеранів аж до парку і ми, піонери з Дарницьких шкіл, обабіч всієї дороги в білих сорочках з червоними галстуками на відстані витягнутої руки один від одного вітали цих усміхнених, ще моложавих, ще комусь потрібних ветеранів. Вітали їх щиро, рахували кількість орденів і медалей на грудях, втрачали від спеки свідомість, отримували за героїзм грамоти. Батьки нами пишались.
До цього слід додати ось що. 2 травня кожного року в парку люди збирались на «майовку». Це коли всі рідні збираються в одному місці в лісі з покривалами-рушниками , закускою, випивкою, найкращими намірами та з бажанням поспілкуватися один з одним.. В Партизанці збирався чи не весь лівий берег Києва. Таму він і був найулюбленішим місцем багатьох, та ми його вважали своєю територією. Територією Шевченківського та Червоного хуторів. Хутори – це з натяжкою, бо жили в місті Києві. Окраїна, лівий берег. Так.

Трохи пор Червоний хутір.

Виник він не так давно. Люди з низинних сіл Позняки та Осокорки рятувалися від весняних повеней, переселяючись на гору в ліси. Селилися, викорчовуючи старі сосни, будували садиби. Одним із перших був мій прадід по батьковій лінії. Цей хутір назвали хутором Шевченка. Кому не вистачало місця – корчували трохи далі. Оцей «трохи далі» і є Червоним хутором. Переселялися сюди й з села «Бортничі». Червоним обізвали хутір військовики, котрі з центру міста гасали кіньми добивати контру в Бориспільських лісах. Зупинились біля криниці напоїти коней. Якась стара мазала хату червоною глиною. Під`їхав командир, спішився:
- Стара, як називаються ці три халупи? – розстебнув планшет, дістав карту.
- Це хутір, - баба знизала плечима, витираючи червону глину об ганчірку.
Вершник витяг шаблю з піхв, почав відмивати ще не зовсім засохлу кров недавно порубаних, може й моїх родичів.
- Нехай буде «Червоний», як оця глина, що на ваших стінах, – і зробивши помітку, вигукнув, - по конях!
- Як ота кров, що на твоїх руках – прошепотіла бабця, змахуючи сльозу, - не буде вам щастя на цій землі.

З тих пір цей хутір, вже величезний, має назву «Червоний ». А то була моя прабаба, тільки вже по материній лінії. І таки баба десь була права. Скільки я не пригадую, так і не можу знайти якихось відомих, або видатних людей, що звідтіля вийшли. Що баба мала на увазі, хтозна ?

Ху-х, 23:05. А я думав, пройшла ціла вічність!
- Дупель, скільки можна чекати! – Ярик вже був на підпитку.
- Наших багато, дай що не будь, бо в горлі пересохло.
Вовка дістав на дві третини надпитий 72-й портвейн.
- Обережно, тут тебе ДВРЗовці весь вечір випасають, та й взагалі, щось затівається сьогодні. Два повних трамваї вигрузилось братви і ще підтягуються звідусіль. Мусора по периметру на воронках вишикувались. Ти нічого не знаєш?
Я двома ковтками висушив пляшку. Вміти пити з горла, це як вміти свистіти або палити. Не вмієш – гуляй!
- Де наші?
- Там де й завжди, в центрі. Твоя знов посередині поставила дамську сумочку, місце забила. Вже дехто зазіхав, так ми його винесли вперед ногами за огорожу. «Моя, та я її навіть не трахнув! Целку корчить. Відверто кажучи, я теж був не дуже настирливий. Вистачало прихильниць ще з «конюшні». Так прозивали кінотеатр «Промінь». Головним інженером там був Гак, я його учнем. Дамочка так собі, хоч і з великими амбіціями. Може це мене й тягнуло до неї».

- А Вітя що думає з цього кіпішу?
- Та що Віті, либу давить, як завжди. Щось знає, та не каже. Тут трохи Дудку пом`яли, розбиратися будемо?
Кого пом`яли, скільки вигрузилося, та яка мені різниця? У мене завтра проводи, а я майже нікому з друзів не сказав. Ну, не сказав, брехня. Кому треба, той вже знає. Рідня вже заздалегідь приходила, поздоровляли, приносили, бажали, щоб не Афган. Просочилося, як риба об лід. Кабана різали, мамка відкопувала по всьому городі самогонку в трилітрових банках. Степан, звідний брат матері ( на 20 років молодший ) зирив по тихому, а як побачив, скільки ми накопали, не витримав, прибіг.
- Валю, чого ви з Сергієм із свічкою ходите, я вам ліхтарик приніс.

- Засунь його собі в дупу, дурню, та не галасуй за ради Господа, - мати ледь не вдарила його держаком по хребтині, – бери краще банки, та занось у хату, тільки мовчки!
- По дві брати чи більше, он їх скільки? Ямки будеш закопувати, вранці буде видно?
- Стьопа, зараз точно вдарю лопатою, бери й неси, а ямки я так закопаю, ти там більше нічого не знайдеш.
Помилилася мамуля, Степан потім перерив увесь город, але дві банки знайшов.
Так, розраховували на 300 чоловік, ну прийде ще нехай 50. Аби не більше. Мене кожна собака знає.
- Дупель, дивись, такого ще не було. Всіх розганяють. Що це?
Тьонькнуло по серцю - невже бурса?

- Бурса, Вова, біжи за мною, через вазелін! – бігати я навчився змалечку. Казав мені братєльнік, коли дуже сильно поб`ють, то звертайся, а щоб не вбили, вчись бігати. Цей братєльнік і є Дупель старший. Але про нього потім.
Колись я вже бачив, що таке бурса. Це ПТУ №27, а був тоді трохи молодший. Все залежало від сміливості випускного курсу. Ті збурювали все училище, звісно чоловічу половину, і йшли лупцювати мєсних. Було за що. Ми їх називали «жлобами», притискали де можна, брали на «гоп-стоп», били і т.д. Бурса була велика: два гуртожитки 5-ти і 9-ти поверхів, навчальні корпуси і ціла орава дівчаток та хлопчиків з периферії, які приїхали шукати щасливої долі до столиці. Дівчаток ми дуже поважали, а хлопців навпаки.
- Вовка, в центр! В центр танцмайданчику, біжи за мною!
- Як би ж я вмів бігати, як ти!
- Менше чорнила треба пити, - Вовку з польоту вдарили в спину, він покотився, вдарився об бетонну плиту і затих.
- Вовка, Ярик! - Ну, гади! Ярик, це мій друг, це мій друг! Ще й який! - Вовка-а!
Коли перший раз отримав в ліве око, спочатку не зрозумів. Б`ють в обличчя, в основному, П`яні, розлючені. Мат-перемат! Кожен хоче влучити, як мінімум витягти око.
- Мєсний, сука, получай!

«Тільки б не зайшли зі спини. Боже, як їх багато! Тільки б не впасти! Губи вже в крові, ліве око нічого не бачать. Не впасти, не впасти! Розтопчуть. Кожен по одному удару з носака і хана»!
- Вали його, паскуду, закривай дірку, один вже втік! – якесь відлуння.
Руки вже сині, удари не стримують. Закриваюсь, ставлю блоки, закриваюсь! Скільки ж їх?
- Па-ца-ни –и!!! – волаю з останніх сил.
Все, триматися більше не можу.
«Мамко, мамко навіщо різала свиню, людей звала, мабуть на похорони. Поки розберуть столи, знімуть навіс закуска вся завоняється… Воняє, що так воняє? Солідол»! В огорожі танцмайданчику є одна шпаринка, кудою можна протиснутись і вона з усіх боків дуже рясно обмазана солідолом, ми її називаємо «вазелінова дірка».
Не знаю, чиї руки мене підхопили, не знаю, чому пішов на запах, але першого, кого побачив, був Ярик!
- Вовка, живий? Ти як тут? Я не розумію…- хтось вштрикнув мені пляшку до рота, думав, зламають зуби. Вода. Солона, мабуть з кров`ю. Губи розбиті.
- Бурса, сам казав, а про вазелінову дірку вони не знали. Та й хто може про неї знати окрім своїх, ми ж її мазали, – Ярик всміхається своєю дурнуватою посмішкою до самих вух.
«Дорогий мій друже, так радий тебе бачити».
Ярик - іще той типчик. Якось, хотіли мене відлупцювати. Так буває. Дружили, дружили, а потім, бац. Вони мене з Дудкою в футбол підловили. Я ще й року на карате не проходив. Тіпа, щоб старші не втрутились, тіпа по чесному. Порушення правил, бійка, Дудка за ноги, Ярик по пиці, всі стоять, спостерігають. Скінчилося печально для них: в одного вивихнута рука, в другого вибита щелепа. Обіцяли помститися. Зробили спробу. Шкода, що не було тоді Дудки, бо Ярика я втопив, а потім спас, Дудку і не спасав би. Потім Ярик признався чесно, думав, що в мене якийсь не заслужений авторитет. Ще сказав, що я хитрий і дужий. А то я сам не знав. Ми стали дійсними друзями.

- Ти ж був позаду мене, як проскочив?
- Поки ти ставив блоки і відволікав на себе всю бійню, я на карачки проповз до отвору, кричав тобі: «Вазелін, вазелін», - ти що, не чув?
- Ні хера я не чув! Чому ти радієш, балбєс?

- Так на воротах стоїть Пітон-молодший зі своїми. Диви, як відбиваються.
- Скільки їх , давай допоможемо, пора звідси змиватись. – Я вже заспокоївся.
Підбігла Лєнок, повисла на шиї, давай хлюпати, якраз привід відкараскатись від неї. Нормально, підходяща ситуація.
- Завтра до мене на проводи. Всі чули? – гаркнув. Почуло багато.
- Дак, е-ее…, Дупель, всі?
- Ярик, всі! Перерахуєш . Може ще й проводжати не буде кого. А тепер вперед, «молодшому» на підмогу. Вовка, хто забздить, того візьми на олівець і завтра за стіл не пускай, - той зрозуміло кивнув.
- Будь спок, всіх сфотографую.
- Лєнок, писати не буду і ти мені не пиши, так буде краще. Чи ти збираєшся чекати мене два роки? - та почала підвивати, щось пояснювати, - ой, тільки, я тебе благаю, давай без лицемірства! От і добре. Усіх своїх – запрошую! – Дівчатам, - стійте на місці, коли все втихомириться – по домівках. Завтра – у мене о 20:00. Все. Вперед!
- А я що, позаду? Дупель, я з тобою!
- Ярик, чому я тебе не втопив?
А втопити міг би хоч трьох відразу. Я ж виріс на болоті. На «Шевелі», де жив до 14 років, наша хата стояла біля «Матвієвого горба», за горбом вільховий ліс, за лісом болота, озера, луки. Мені було шість років, коли прийшла перша повінь. Це потім я дізнався, що вона була найбільша за всі часи. Нам, малим, було весело, коли диво-машини «амфібії» вивозили людей з затоплених сіл з поросятами, які верещали, слізьми людей, які втратили свої домівки.
Понеслася!
Нестися вже не було куди. П`яна бурса розпорошилася по лісу, менти взялися до роботи, збираючи всіх, хто потрапить під руку. Пітон-молодший роздавав останні команди.
- В розсипну, хто спіймається, не бійтеся. Дівчата, більше галасу, – тоді дівчат менти майже не чіпали.
- Пітон, тобі вітання від Арапа, – я підійшов ззаду і ошелешив його. Подумав: «Сюди б тих орлів».
Той вирячив очі. Мабуть ще не дозрів.
- Він завтра буде у мене на проводах, приходь і ти зі своїми. Тільки без кіпішу і розбірок. Всі збираються о 20:00. У Вохи в 16:00, у Коваля – в 18:00, потім у мене.
Пітон розкрив рота, але так нічого і не зміг сказати.
- Ну, бувай, до завтра.
А слуги народу вже взялися до діла. Коло стискалося і треба було робити ноги. Ярик плентався позаду, я вибрав найдовший шлях, аж під бетонним парканом танкового заводу. Гак був величезний, та шлях надійний. В цьому лісі знав кожну стежечку. Ярик теж.
- Сірий, чому ми плентаємось таким колом. Нам праворуч і через 20 хвилин дома!
- Вовка, іди, не галасуй. Хочеш праворуч – вперед, я тебе не тримаю. До речі, ти зараз підеш до Литіка самогонку пити? Так?
- Ну-у, якщо той буде дома. Він збирався на Вишеньках рибу глушити. А що?
- Дядько Сашко казав, не вистачає лавок. Столи вже в саду поставили, каркас для брезенту зробили, сам брезент є, а от лавок не вистачає, хоч і зібрали з усього хутору. Спізнилися, Вохин батя був першим. Що думаєш?
- Це ж ти в школі був відмінником, от ти і думай. І не мене в армію забирають, – за що я люблю цю паскуду, мабуть, за правду.
- Хорошистом, а не відмінником. Слухай, Вовка, я тобі першому писати не буду, напишу матері, зайдеш, візьмеш адресу, добре?
- А навіщо взагалі писати? Повернешся, все розповіси, ти ж брехати вмієш. – Хо-хо, - ще й як!
- От дурень, ти можеш знайти візок чи теліжку?
- Зараз? Вже ніч!
- Я ж тобі кажу про лавки. В мене виникла одна ідея. Пам`ятаєш спортивний майданчик біля моєї хати на Шевченковому хуторі? Ну, де я раніше жив з батьком?
Ярик замовк, наче проковтнув язика.
- За магазином «Пана Юзека», лавки по периметру спортивного майданчика, - він починав мене дратувати.
- Я от думаю, ти зовсім з глузду з`їхав, чи тільки прикидаєшся? Одну лавку не понесе і четверо, вона ж з металевих уголків, а уголок - сотка! Від твоєї старої хати до нової – 5 кілометрів по прямій, а кругами по асфальту – всі 10! – Вовка в цьому розбирався, бо вже працював слюсарем, а ще він не любив працювати, особливо фізично, це знали всі.
- А як ти думаєш, навіщо нам візок? Четверо грузить по дві лави на один візок, дві ходки - чотири лавки і на них усядуться душ 80! Прикопаємо в землю, щоб не були такі високі. Дядько Сашко розбереться. Я, ти ,Степан, Льонька, Салажка…, малувато. З ким ти кажеш Литік ходив глушити рибу? Не знаю яка в нього самогонка, а я до своєї прикладаю ще й закуску!

- Чому не звернув праворуч, поки був час? – Ярик волав на весь ліс, що це не реально, неможливо, протизаконно, та я його вже не слухав.

Проводи були гучні.

Це уривок першої частини твору.

Завантажити повністю першу частину можна за цим лінком

Всі права на публікацію "ДМБ 1984 проти імперії" в будь яких видавництвах, в мережі Інтернет, ЗМІ належать автору твору - Сергію Дубу



Другие материалы по теме

Додав: virchi (18/03/07) | Автор: © Сергій Дуб
 
Розміщено на сторінці: Проза, Дуб Сергій
 
Переглянули твір - 4433 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
avatar
0
1 karas • 20:42, 18/12/14 [Лінк на твір]
згадати старе , що відбулось , поповнити старі знання завжди необхідно , для самодозбагачення


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


           Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Відеоурок створення нової теми на форумі
00:04:51

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz