СПОГАД З ДИТИНСТВА

Сторінка обговорення творчості поета

СПОГАД З ДИТИНСТВА

Заплющу очі й бачу, наче вчора -
Хлопчина в довгому плащі,
Рибальські чоботи підвернуті на скору,
Торбина й довга вудка у руці.

А поруч чимчикує Міха -
Це мій найкращий в світі друг.
Для нього теж найбільша втіха
Вода, болото, ліс та луг.

Скоріш туди, за крайні хати,
За горб Матвіїв, далі вниз,
Де нас чекає, наче мати,
Старий, густий ольховий ліс.

А там за лісом, як за плотом,
Є місце, прозване “Дубки”.
Чарівне місце посеред болота.
Хто сам не бачив, скаже, що казки.

Тут навесні конвалії цвітуть,
Які побачиш, може у ві сні,
Опеньки восени такі ростуть,
Мабуть, найбільші на землі!

Як тільки жолуді посиплються до долу,
З дубів, що тут стоять, мов чаклуни,
Сюди приходять, як до дому,
Ні хто не знає звідки, кабани.

Ось лося слід, он там косулі,
А трави аж до пояса ростуть.
Як по замовленню кують зозулі,
Не підрахуєш, довго. Треба в путь.

Ще сонце прокидатися не хоче,
Щоб розігнати хмари комарів,
Які лютують, лізуть в очі
Але не зачіпають, знають, ми – свої.

Все далі стежкою, між верболозом,
Бродками й суходолом по стерні.
Для нас супутники лишилися в дорозі
Туман, роса і тиша навкруги.

Та ось і озеро. «Березове». Не знаю
Хто таку назву йому дав,
Для справжнього рибалки, пам`ятаю,
Я б місця кращого і не бажав.

Врізається в зелене море лугу
Чорною смугою, а в берегах, і тут і там,
За жовтим очеретом, як за другом,
Відгородилось від зелених трав.

Такої риби більше не ловив.
Карась. Чи, може, тут така вода?
На колір жовтий, бронзовий відлив,
Ще й круглий, як сковорода.

Вже сонце припікає плечі,
Скінчились в банці черв`яки,
Складаємо нехитрі речі,
Гайда до баби в “Позняки”!

Вже іншим шляхом, напростець,
У свої мандри подамося.
Шепоче щось на вухо вітерець,
Розчісує скуйовджене волосся.

Минаємо нову кошару,
Де гедзі злющі, мов вовки,
Цей як прчепиться та вшпарить,
Начухаєш на тілі шипаки.

Ліворуч озеро лишилося. Це “Біле”.
За себе назва каже тут сама.
Не озеро, а море, наче, ціле,
Вода прозора й чиста, як сльоза.

Нарешті. Звідси не далеко.
Якийсь он дядько сіно косить,
Позаду нього йде лелека,
Щось підбирає довгим носом.

Знайомий ряд старих осокорів,
Розсохлий човен під парканом,
За ними невеликий двір.
Рипнули двері – вийшов хтось на ганок.

Старенькі бачити нас раді.
Тупцює по подвір`ю дід,
Бабуся порається в хаті,
Ось на столі готовий вже обід.

Заплющу очі й бачу, наче вчора,
Той посний борщ гарячий із печі,
Ту карасів в сметані гору,
Смачнішого не їв в житті!

Надвечір. Час непомітно плине.
Пора в зворотній путь. До дому
Повернеться вже поночі хлопчина
Геть стомлений, та то щаслива втома.
12.1993 – 01.1994