ЄДИНИЙ СЛІД

бузки  відцвітають  –
жасмини  стають  на  порі…
зав`язь  дрібну
зав`язують  дикі  вишні,
мріють  заледь
у  прозорому  сні  
неприборкано  пишні
мальовничо  розхристані
груші  і  яблуні  –
навіки-забуто-колишні.

сонце
прокинулося  зо  сну,
встало  з  ліжечка,
вийшло  босе  –
вмивається
і  розчісує  
об  траву  земну
золотаві  свої
розсипані  вільно  коси  –  
пахнуть  просонням  
роси.

Земля
смарагдом  коштовним  сія…

десь  квітка  
бджолу  колише,
упала  пелюстка,
зіп`явся
майбутній  плід,
крізна  парасолька
несе  насінину  в  життя,
чваняться  стиглістю
колосочки  і  волоття…
лоскоче  за  вушком
шурхітлива
нелякана  тиша  –
цілковита  гармонія…


так  і  день
в  самотворчім  труді  мине.
може,  десь
відшумить
життєдайна  злива…
що  тішилося
і  сміялося  –
мирно  засне,
щасливе.
ні  підступності,  ні  страху  –
Земля!
прообраз  Божого  раю…

а  вночі  лиш
викотиться
з  поза  найдальшого  небокраю
багряно-напружена  куля…
таємниця
жахлива  ця:


на  кривавому  диску  Місяця
тінь  затемніє  щербата:
то  брат  
підняв,
нахромивши  на  вила,
брата  –

єдиний  слід,
що  зоставив
на  згадку  про  себе
увесь
людський  неслухняний  рід,
що  ніби  то  жив  колись  тут,
на  Землі,
як  у  себе  вдома  –
близько  шести  мільйонів  літ  
тому…

24.05.2012