КОПАЧ

Копай,  копАчу,
копай  без  спочину.
Дерзай,  
уперта  дитино!
Кам*яну  
безплідну  
пустелю
бий
лопатою,
заступом,  
ломом  –
мозолями  кривавими,
нігтями  стертими
заскорузлу  поверхню
довби  і  вергай  –
гризи  зубами!
Не  думай  про  втому.
Спочинку
не  помишляй.
Мовчи,  затятий.
Мовчи  і  знай  –  
допомога
тебе  обмине.
Боженьку  милий,
не  покинь  мене…

Яка  твердА,
і  яка  безмовна,
яка  жорстока,
камінь  і  лід  –
невмолима  
пустеля  ця  –  
без  лиця
і  
без  серця.

Але  в  недосяжній  
прихованій  глибині,
Хтось  лукавий
підступно
шепче  мені  --
нашітпує
німо  і  глухо
у  саме
необачно
розчахнуте  вухо:
там,  там
на  самОму  дні,
там,
у  підсвідомому  маренні,
десь  там,
у  самій  основі  
вселенський  основ,
трудись  невтомно,
то  знАйдеш,  
марновірний  копачу,
зАтишок  сталий
і  справжню  свою  Любов.

Поки  час  тЕрпить,
зупинись,  
нерозумний  копачу,
не  проливай  намарнЕ
кривавого  поту.
ЗдАлеку
я  безсторонньо  бачу  –
надарЕмну  твою  
тяжку  роботу.
Прийми,  як  даність,
щирі  мої  співчуття  –
чи  ж  справді  варто
так  вперто
об  лід  і  камінь
холодний  і  мертвий
розбити  решту
теплого  свОго  життя?
Ми  з  тобою
хороші  друзі—
звільнись,  мій  копачу,
з  полону  ілюзій  –
вони  від  самотності  не  спасуть.
В  протилежному  випадку  ти,
якось  під  вечір,  
не  в  лад,  не  впопад,
не  до  речі,
сягнеш
палкої  своєї  мети,
та  чи  стане  сил  пережити,
коли,  знайдені  самоцвіти,  
кристали  магічні,
одвічні,
довічні,  
являть  справжню  свою
невблаганну  суть:
замість  світла  зсерЕдини  –
згустки  чужої
холодної  порожнечі.

А  втім,
копай,  якщо  хочеш.
Розбивай  об  лід  і  камінь
дні  самотні  і  ночі.
Любов  –  абстракція.
Реальність  –  ЛЮБИТИ.
Діяти.  Йти.  
Турбуватися.
Щастя  зичити.
Знати.
У  нашому  світі
правдива  лише  дорога
до  любові,
до  тебе,  чужий  коханий  мій,
і  
до  Бога.

25.08.2011