ІНТУЇЦІЯ І РОЗСУДОК (казочка)

йшли  лісом  двоє  –
Інтуїція  з  Розсудком.
аж  дивляться  –  
із  під  трухлявої  колоди
так,  ніби  вогничок  живий
зоріє…
спинились,
бо  обом  цікаво  стало:
чи  справді  диво,
чи,  бува,  здалося?

Розсудок  рушив
до  трухлявої  колоди  –
йому
за  край  плаща
вхопилась  Інтуїція:
«Не  йди…
туди…
там  –  щось  недобре…»

«Чого  б  то?  я  маю  знати
звідки  там  вогонь…»

«Не  треба  знати  те,
чого  не  треба
знати…»

Розсудок  подививсь  на  неї  пильно,
заледь  зневажливо,
вона  знітилась…
Пішов.

Підходить  упритул  –
аж  там  
чарівна  скринька…

відкрите  віко  –
переливаються  і  сяють  діаманти!
смарагди  манять  глибиною…
рубіни,  
золоті  прикраси
відбірні  перли  естетично  обрамляють…
десь  з  дОбра  пригоршня
чудес  тих  самоцвітних
уже  й  під  скринькою  в  траві  –
не  помістились…

«Тут  скарб!  --  зрадів  Розсудок,  --
пощастило!...
і  дітям,  і  онукам  стане…»
і  нахилився  взяти  скриньку.

«А  не  бери!
і  навіть  не  торкайся…
тут  щось  лихе!»  --
собою  заступила
Розсудкові  до  скарбу  підступ
Інтуїція.

«Чи  ти  здуріла?
одійди!»

«…ні,  не  бери!»

Розсудок  трохи  повагався,
тоді  сказав:  «Ходімо..»
(задумав  потім  повернутися,
без  неї…)

пішли  обоє  стежкою  своєю.

за  кілька  кроків
Розсудок  зупинивсь  і  оглянувся:
а  замість  скриньки
із  самоцвітами  –
клубок  гадюк  отруйних
в`ється…

«Це  неможливо,  --
вирішив  Розсудок,  --
як  ти  вгадала?..»
«Не  знаю…  інтуїція,  мабуть…»

чи  варто  знати  те,  чого  не  варто  знати?..

це  так  у  казці,
а  в  житті  живому
Розсудок  не  почув  би  Інтуїції,
яка  й  сама  не  знає
звідки  знає…


10.06.2012