Якби знати, о, якби знати,
коли щісті ввійде́ до хати,
зготуватися би найкраще
та приймити то щісті наще...

І потьмяніють білі орхідеї
на підвіконниках душі моєї,
бо сонце в кіптяві сьогодні утопилось.
Бо я стомилась...

Знов паморозь, а завтра вже весна,
і лютий дремене далеко в гори.
Тепла́ кортить, та що ж це до вікна
вчепились вперто зірчасті узори?!..

Перемовчу цю мить, пережурю цей день,
а небо знов нахилиться й заплаче.
Я знаю, що мине, і добре, й зле мине,
і буде так, що й не було неначе...

Вони ішли, ішли й не озирались
чи де погас вогонь, чи ще горить.
Із вірою вперед ішли, не знали,
що жити залишалося лиш мить...

А нині за вікном така зима -
аж дух спирає, аж скобоче в грудях!
І вабить, наче казка, далина,
і ти біжиш туди, і будь шо буде...

Ти у мені цвітеш, як дивна квітка.
Тендітно ніжать серце пелюстки.
Спиваю щастя - море ціле, ріки,
п'янкі струмки і гойні потічки...

Загублений на сніжних перехрестях,
де за вітрами гойкає мольфар.
А сонце знову й знову коло креслить,
і дні кладе на часовий вівтар...