Моя маленька донечко, привіт!
Люблю тебе безмежно!
Нині Анни...
Ти пригорнися лагідно до мами,
а мама розповість тобі про світ.
Про те, як сонце за вікном палати
збирається із вітром танцювати...

Коли життя дрібніше за монету,
коли воно не ставиться в ціну,
згорають від жалю вгорі комети,
лиш чорні іскри котяться по дну...

Її цілувало сонце -
лишало палкі веснянки.
Її обіймали весни -
сміялися на лиці.
Її колисали ночі,
її просинали ранки,
водили дороги добрі
і вабили манівці...

Збреши мені, що завтра буде ясно,
що сонце розласкавить сіре небо,
і стане серцю добре, любо-красно,
аж квіти забрунькуються проз ребра...

Ще маю надію на осінь,
на жовті листки і амвони,
де сірі усілись ворони
і чогось у Господа просять...

Отак минає все - 
і світле, і не зовсім.
Щодня нові есе
на вікнах пише осінь...

Перший сніг. Вечірнє місто.
Серцю в грудях тісно-тісно.
Вікнам чорним дивовижа -
першосніжжя біла крижма
пеленає все довкола...

О, ці похмурі дні, ці сльози ясенів
стежками опечаленого скверу.
Мов тьмяні ліхтарі ці відблиски вогнів,
що так, було, просились до етеру...

Не квітчаю сю осінь омріями,
не вінчаю сі ранки надіями,
бо сльоза обернулась у камінь
на мальованій дійсністю рамі...

Між нами диміли гори.
Між нами палала осінь.
Повірила, заговориш
мій смуток на віщу просинь...

Хочеш ударити - вдар,
я ухилятись не стану.
Серце, як білий вівтар,
молиться безперестану...