Є міста, що для кожного ніби невід'ємна частина душі. Там - привільно гуляв скіфський вітер, тут - жили запорізькі коші. Та мені найчарівніше місто - сивочолий старий Кременчук. Тут і пісня, відома з дитинства, і тепло ніжних маминих рук. І в яких не була б я країнах, я завжди повертаюсь туди, Де свої зігріватимуть стіни у годину лихої доби. Подолавши життєві незгоди і слабкої бездушності лід, Ми, нарешті, дійшли до свободи, залишивши позаду свій гніт. Бо завзяття і воля незламна завше жили у наших серцях - Ми таки відродили державність, і знайшли, врешті-решт вірний шлях. Скільки часу серця пломеніли за майбутнє нових поколінь... А роки, ніби птахи, летіли, лиш в історію падала тінь. Я за те, щоби води Славути, як давно колись, мирно текли, Щоб недоля, безвихідь і скрута полишили наш край назавжди. Дехто скаже, що так не буває... Та, на щастя, це тільки слова... Якщо воля життя не вмирає, то іще Україна жива!
