СТІКС

човняр,  заглиблений  у  себе,
повільно  веслами  гребе
туманний  ранок,  непроглядне  небо

сиджу  на  лавці
в  носовім  «відсіку»,
дивлюсь  на  воду  –  згадую  тебе…  

така  вода
в  цій  річці  відсторонено-сіда,
здається  навіть:  мертва  і  твердА…

а  в  нашім  озері  –  яка  була  вода!..
смарагдово-цілющо-молода!
…і  я
…і  ти

і  ти!  навчив  мене
сторч  головою  
з  берега  стрибАти
і  плава-ти…
вільно  і  радісно  –
без  сумнівів  пливти!

стулила  очі…
і  наче  задрімала,
пташиною  зіщулившись  при  дні
в  чужім  човні,
і  ніби  сон
привидівся  мені:
і  ліс…  і  озеро…
і  ми  у  тому  сні…

любові  нашої
жалі  і  насолоди…

і  найвагоміше
чомусь
тепер,
що  ТИ!
навчив  мене
сторч  головою  з  берега
у  воду  стрИбати,
пірнати
і  пливти
…заледь  зігнувши  ноги  у  колінах  –
спружинити,
себе  од  тверді  одірвати,
підкинути,
всі  м`язи  
разом
весело  напружити,
і,  не  вагаючись,  
у  воду  ластівкою  впасти,
руками  і  ногами  загрібати  –
пливти!  пливти!
як  пташка  в  небі  –  у  воді  літати.

…аж  тут  –  шубовсть,
така  оказія!..
обіч  човна
велике  щось
у  мертву  річку  впало…
вдивляюсь:
а  то  –    я…

іще  такого
споконвіку  не  бувало,
щоб  хтось  із  лави  тої  –
дубово-витерто-твердої
підвівсь,
на  борт  човна  хисткий  заліз,
спружинився  –
на  мить  в  тумані  сірому  завис
і  стрибнув,  сторчма  головою,
у  непорушні  води  річки  Стікс*…

човняр,  як  блискавкою  вражений,  завмер  –
бо  як  він  має  діяти  тепер?
в  анналах
од  прежда  віка!
інструкції  на  вчин  такий  нема…  
подумати!  –  з  його  човна
вона
у  води  Стіксу  стрибнула  сторчма!..
(при    тому  –  веслами  за  звичкою  ворушить
і  човен  віддаляється,  пливе.
старий  Харон
вже  за  свою  злякався  душу…)

і  тут  розверзлася
чужого  неба  сірого!  завіса,
і  в  той  розлом  –
ні,  не  здалося!  –
у  непорушні  води  Стікса  –  
живе  щось!
і  блакитне  пролилОся…

дивлюсь  –  і  бачу:  я  пливу!
не  впоперек  ріки  –  
уздовж!  сама…
довкруж
на  стрази  дрібно  розсипається  
посріблена  зсередини
жива  пітьма…

Харонів  човен
зникає  точкою  на  горизонті,
як  чорний  непотрібний  спомин…

а  я  пливу  –  уздовж!...
по  Стіксу!...
порожня  тиша  мліє  навкруги…
дивлюсь  і  бачу,  як  помалу
обабіч  оживають  береги…
вже  й  пагорби  якісь  видніють  –
ввірвалось  Сонце
й  щедро  осіяло
мої!  на  пагорбах  квітучі,
мої!  вовік  непроминучі,
мої  некошені  луги:
життя!  життя!
в  живій  воді
розходяться  од  мого  тіла  –  
живі!  круги  
на  небі  –  
спалахнули  райдуги!
і  темрява  наразі  обміліла.

вода  смарагдова  цілується  прозоро!
О,  Господи!
це  ж  наше  озе-ро!

як  символ  благодаті  й  повноти,  
на  березі
стоїш
такий  красиво-досконалий  –  ти!  
радієш,
що  зумів  навчити
мене
так  швидко  плавати…
і  
з  берега  
у  озеро  
стриба-ти.

і  я  –  щаслива  й  молода,
пливу  –
до  берега,
до  тебе…
липневий  ранок,
верби  і  вода…
здіймаєш  плавно
вгору  праву  руку
і  одкриваєш  
навстіж  для  обох
земне,
блакитне  наше,
рідне!  
небо.
 
…і  так
зробились  МИ
ще  за  життя  –
безсмертними  людьми.
двічінароджени-ми…


28.07.2012

*Стікс — уособлення мороку й жаху;одна з річок Аїду.«Піти на Стікс» — померти.