А дощ цей такий спасенний
опісля жаскої спеки,
великі блискучі краплі
пожадливо п'є земля.
І гулко шкварчать під небом
дахи, мов гарячі деки,
і чути, як б'ються хмари
за першість іще здаля...

Якби знати, о, якби знати,
коли щісті ввійде́ до хати,
зготуватися би найкраще
та приймити то щісті наще...

І потьмяніють білі орхідеї
на підвіконниках душі моєї,
бо сонце в кіптяві сьогодні утопилось.
Бо я стомилась...

Знов паморозь, а завтра вже весна,
і лютий дремене далеко в гори.
Тепла́ кортить, та що ж це до вікна
вчепились вперто зірчасті узори?!..

Перемовчу цю мить, пережурю цей день,
а небо знов нахилиться й заплаче.
Я знаю, що мине, і добре, й зле мине,
і буде так, що й не було неначе...

Вони ішли, ішли й не озирались
чи де погас вогонь, чи ще горить.
Із вірою вперед ішли, не знали,
що жити залишалося лиш мить...

А нині за вікном така зима -
аж дух спирає, аж скобоче в грудях!
І вабить, наче казка, далина,
і ти біжиш туди, і будь шо буде...

Ти у мені цвітеш, як дивна квітка.
Тендітно ніжать серце пелюстки.
Спиваю щастя - море ціле, ріки,
п'янкі струмки і гойні потічки...

Загублений на сніжних перехрестях,
де за вітрами гойкає мольфар.
А сонце знову й знову коло креслить,
і дні кладе на часовий вівтар...

Моя маленька донечко, привіт!
Люблю тебе безмежно!
Нині Анни...
Ти пригорнися лагідно до мами,
а мама розповість тобі про світ.
Про те, як сонце за вікном палати
збирається із вітром танцювати...

Коли життя дрібніше за монету,
коли воно не ставиться в ціну,
згорають від жалю вгорі комети,
лиш чорні іскри котяться по дну...

Її цілувало сонце -
лишало палкі веснянки.
Її обіймали весни -
сміялися на лиці.
Її колисали ночі,
її просинали ранки,
водили дороги добрі
і вабили манівці...

Збреши мені, що завтра буде ясно,
що сонце розласкавить сіре небо,
і стане серцю добре, любо-красно,
аж квіти забрунькуються проз ребра...