"Янголи тут більше не живуть"

    Тисячі облич, очей, емоцій, почуттів, подій, рухів, предметів, будівель, назв, пейзажів – це тисячі кілометрів дороги. Це як відкриття нової планети, зірки; це почуття, які застають зненацька; це емоції, які хлюпають через край свідомості, зафарбовуючи все чорно-білими кольорами життя.
    Плеєр на випадковому виборі, очі звернені на пейзажі, які проносяться за вікном авто, лише інколи закриваються під яскраво-сліпучим сонячним промінням, яке заглядає крізь скло і давить на повіки, намагаючись силоміць їх закрити. Одна думка перебиває іншу, не даючи першій до кінця сформуватися. В очах, залежно від панорами навколишнього світу, змінюються й фарби почуттів.
    За вікном утопає в сонячному промінні і яскраво-жовтому, як це не банально, але ж таки золотому листі село. Воно в цьому освітленні прекрасне, а ще красивіше виглядають на тлі осені і сонця українські садиби, хатки, городи, біля кожного двору лавки, присипані тим золотим листям. Уява, яка ніби живе самостійним життям, починає вимальовувати хтозна-де бачені картини: нічні юнацькі збігай-лівки на цих лавочках, дівочий щебетливий лемент, сміх, від якого прокидаються всі собаки в околиці, хлопчачі розкотисті баси, грізні окрики нещасних сусідів тих голосистих дівчат. А зараз, ранком, на тих лавках де-не-де сидять старенькі з палицями, які ніби підпирають воро-та, щоб ті не впали часом на хазяйку, іноді бабусі збираються гур-тичком і жваво обговорюють актуальні й ой як важливі події сьогодення, здебільшого, останні серії «Ангела-охоронця» та «Тетяниного дня». Добре, що майже в кожному дворі «тарілка»!
    Дві молоді дівчини та поважного віку жіночка, всі троє в чоботях та куфайках, з довгими лозовими палицями, женуть, мабуть, на останній пастівень у цьому році, череду корів. Жіночка рвучко дістає з кишені заяложеної куфайки мобільний телефон і починає квапливо і радісно щось туди гомоніти. З вікна автомобіля і з навушниками у вухах це виглядає як комедійне німе кіно. Але комедія ця така собі спокійно-сімейно-солодко-лагідно-щаслива. І жаль, що картинки так швидко змінюються, хочеться затриматися в цьому кінозалі, ще хоч мить побути таємним свідком того, як зграя хлопчаків ганяє м`яча на футбольному полі без воріт, як на одній з тих славнозвісних лавок мружиться, потягується і, мабуть, солодко муркоче на сонці вгодований рудий кіт, на деяких городах згрібають листя, а деінде вже палахкотить воно у жовтогарячій заграві вогнища. Вікна в машині закриті, та гірко-солодкий запах дитинства від багать лоскоче у носі, переносячи у інші часи, інші події, навіюючи щемливі спогади.
    Змінюються пейзажі і в такт їм - погода. Тільки-но сонце вигравало на листі, а за мить небо захмарює, і його вже не видно під першим нетривким снігом. Ще одне село. Хатки тут не такі гарні, іноді справжні розвалини, з димарів яких все ж жевріє димок. Зігнута ледь не до землі під важкою ношею старенька тягне на спині замотану в рядно в`язанку дров, а за нею, висолопивши язика, біжить такий же старий і зморений пес. З воріт одного будинку, похитуючись, з`являються на очі двоє п`яних молодиків. А ще ж тільки обідня пора, - крутиться в голові. Картинки змінюють колір з рожево-солодкого на сумовито-темно-коричневий. І як за наказом якоїсь загадково-таємничо-містичної сили в динаміках плеєра - «ангелы здесь больше не живут...».