Той   вітер колише минаючі ночі.

А ті присипляють втомлене життя,

Яке  хоч сонне, приснути  не хоче,

Бо весь час говорить минаючим  я.

Все проходить, все минає...

Це не осінь, це життя,

Яке то щастя бути в себе,

Де рідна земля й своє небо.

Де твої друзі і родина...

Це рідний край, це Україна!

Бог хотів мати тебе в Небі.

Орали там надії ниву.

Господь подумав: - Тобі треба

Добро сіяти й справедливість.

А ти послушне дитя Боже.

Ніколи не був проти Нього

Нас

Прийме такий час

Вас

Вже не буде

Чи справедливо

Плакати співом,

Молитись гнівом?

- Напевно ні.

Заговорив надійний дзвін

Душею, яка в ньому спала.

Народ, який ішов до змін

Своє завтра візьми нині.

Зберігай, як віру в Бога.

Хтось стоячи на колінах

Чи ж знов історія завмирає

На сторінках рідного  краю?

Поезія, це думка одягнена в слово.

Коли пована  суті, то душу огріє.

Як чорт свяченої води

Бояться, щоб  собою стати.

Запитаннями грають всюди

Так, я живу трошечки іншім світом.

Який він є?

Степ, пане

Степане,

Для мене вірш, це як дорога,

Якої напрям вибрав я.

Наші вітри чужу правду розсівають

Наші діти в кожне рано її п’ють

Маленький я.

Маленький дуже.

Розлив слова.

Стоїть калужа.

Ні! Не говориш  мені

Яким словом співати маю.

Бо  те, що так щиро кохаю,

Гріють  душеві вогні.